Та мало хто здогадується, якою драматичною виявилася біографія ювілярки — вінничанки Грети Мечиславівни Ігнатович. Десять років тому група всесвітньовідомого режисера Спілберга приїжджала до Вінниці, до невеликої квартири, де мешкає Грета Мечиславівна, з тим, щоб записати на відео її розповідь про своє нелегке життя. Зустрілися вони завдяки Міжнародному фонду жертв геноциду, заснованого режисером невдовзі після виходу на екрани легендарного фільму про Голокост «Список Шиндлера», котрий займає сьоме місце у списку найкращих фільмів за всю історію кінематографа. За цю роботу Спілберг відмовився від гонорара, заявивши, що це «криваві гроші», і на знак поваги до жертв Голокосту заснував «Фонд Шоа». Діяльність фонду полягає в тому, щоб зберегти для всесвітньої історії письмові свідоцтва, документи та інтерв’ю з жертвами геноциду.

Доля розпорядилася так, що в роки Другої світової війни Грета Ігнатович стала чи не наймолодшим в’язнем трудового концтабору німецького міста Аугсбурга. Їй було всього три роки. І спогади залишилися завдяки старшій сестрі.

Народилася Грета у Вітебську. Її батька, залізничника і майстра на всі руки, репресували, тільки-но донька з’явилася на світ. Зробили з нього польського шпигуна тільки за його національність. Після цього старшого брата забрали до Вінниці бабуся з дідусем, а Грета зі старшою сестрою Ліною залишилася біля мами. Вони отримали тавро сім’ї ворога народу…

Про це все Грета дізналася значно пізніше, у 60-х роках, коли звернулася до Військового трибуналу СРСР. Звідти надіслали свідоцтво про смерть батька і документ про реабілітацію. А мама до кінця життя все вірила, що він колись повернеться, що сталася прикра помилка.

Коли почалася війна, двоповерховий будинок, де їм дали кімнатку від фабрики, був зруйнований. А сім’я опинилася у таборі в Аугсбурзі. Потім прийшли фашисти, зігнали людей у товарняки і повезли до табору.

А там — ще один спогад, котрий закарбувався назавжди. Бараки, нари, погана їжа. Кожного ранку дорослих відводили на фабрику працювати, а діти були без нагляду. Не вистачало іграшок. І ця жага до іграшок залишилася на все життя. Грета гралася власним коліном. Зав’язувала його хустинкою, малювала личко і гойдала…Так було до кінця війни.

– З сестрою ми були нероздільні, якби не вона, то я б не знала, хто я, звідки. Вже в чотири роки у мене було сиве волосся. Всіх дітей дуже коротко стригли. До кінця війни ми вже навіть перестали чогось боятися. Мабуть, звикли до всього. Коли визволяли — вперше побачила танки, а в них — чорношкірих танкістів. (Звільняли табір в Аугсбурзі союзники із США). Наступного дня на територію табору привезли цілу вантажівку іграшок. Мені подарували велику ляльку з глиняною головою. Та гралася я своїм скарбом зовсім недовго. Якось випадково мою ляльку зачепили мішком, і вона впала. Голова розбилася. Це було, мабуть, дуже велике горе. І, щоб не травмувати мене, мама негайно викинула цю ляльку геть. Більше в мене іграшок не було.

Звільнених полонених американці передали радянським військам. Грету з сестрою і мамою повернули до Вітебська. А там — суцільні руїни! Три сім’ї були змушені жити в одному підвалі. До школи пішла тільки у 1946 році, вже у Вінниці. Згодом сюди ж перебралися й сестра та мама. Після школи — медучилище.

А потім Грета зустріла його. Ні, не зустріла, а одного разу якось іншими очима поглянула на свого давнього сусіда Миколу, котрого знала по спільних дитячих іграх. Він працював кіномеханіком, був молодим і гарним. Зустрічалися всього місяць. А потім розписалися. Донька Тетяна народилася незабаром. Згодом на світ з’явилася Оксанка. Життя вийшло на новий рівень. Вже навіть онуки виросли і на світ з’явилися правнуки.

За плечима у Грети Мечиславівни просто неймовірний трудовий стаж — 76 років! Більше тридцяти років вона невтомно працювала у тубдиспансері, в небезпечних умовах. А після того, як вийшла на пенсію, вдома не залишалася жодного дня. Все тому, що неймовірно любить людей. Їй завжди цікаво перебувати у самісінькому епіцентрі подій. Ось зовсім недавно вона разом з хором ветеранів давала концерт у військовому госпіталі.

Здоров’я Вам і невтомності!