Їх залишилось так мало – унікальних носіїв історії Другої Світової війни. Хто на власні очі бачив жахіття і героїзм, хто підставляв плече побратимам та спостерігав за малодушністю товаришів по зброї. Голодомор, війна, переселення у Молдавію – такі випробування випали на долю 92-річного жителя с.Качанівка Хмільницького району Василя Шеремети. Винагородою за усі життєві труднощі стала міцна родина, яку створив чоловік: він досі схиляє голову до своєї другої половинки – Ганни Антонівни, тішиться 2 дітьми, 4 онуками та 2 правнуками. Зараз за уже стареньким ветераном та його дружиною доглядає їхня донька – Галина Василівна. Вона і дбає про сучасний побут стареньких, як вони раніше дбали про них з братом.
Про життя Василя Шеремети можна писати книги та знімати фільми – повороти долі гідні того, щоб про них знали усі. Життя Василя Яковича не раз могло обірватись, починаючи з юних років.
– Нас із двоюрідним братом забрали до Хмільника, звідти і мали ми вирушати. Тітка прийшла до нас із жіночим одягом, запропонувала брату переодягнутись і так уникнути участі, проте він уже був дорослим хлопцем, у нього росли борода з вусами, тому фактично це було неможливо втілити в життя. А от я, 15-річний, погодився: переодягнувся і так «дівчиною» пройшов повз німців. А наступного такого сміливця фашисти «розкусили» і розстріляли. Сташно…, – розповідає про війну дідусь.
На фронт потрапив Василь Шеремета у 1944 році, був спочатку зв’язківцем, а потім мінометником у піхотних військах.
– Всілякого було на війні. Пам’ятаю, як подумки попрощався зі своїми батьками, братами та сестрою, бо думав, що там і загину. Це було взимку, мені потрібно було передати важливе повідомлення командиру. Повзти треба було по засніженому полю під постійний свист куль над головою. А ззаду за моїми плечима не лише рюкзак з речами, а й гранатами. Тут думаю мені і смерть. Проте в першу чергу мав виконати завдання, тож скинув рюкзака – і в путь. А тут побачив пораненого помічника командира взводу, прив’язаного до мертвого солдата. Так пом комвзводу рятував один хлопець, але його вбити, а той не міг відв’язати себе від загиблого. Не міг я його сам дотягти, вже разом з санітаром доволокли до окопу з медиками. Врятували. Відлягло. Ще й сам вижив та виконав завдання, – розповідає Василь Якович.
Проте не всі такі відважні та саможертовні були на війні. Згадує чоловік і випадок людської байдужості та малодушності. Коли не шкода ні чужих, ні своїх.
– Нас послали у наступ вночі по мінному полю під перехресним вогнем. Чимало наших хлопців полягло, багатьох поранили. Командування наказало нам врятувати поранених з мінного поля, а мертвих залишити. Повзу я по полю, бачу поранений солдат мене зве: «Синку, врятуй мене. Допоможи!» . Я пообіцяв піти за допомогою і повернутись. Розповів командиру, той дав ще одного хлопця і я його повів. Досі пам’ятаю, як цей солдат дуже не хотів іти під кулі на заміноване поле і запропонував почекати, щоб поранений стік кров’ю, вмер і не треба було б тоді йти. Уявляєте? Проте я таки наполіг і ми його врятували. Людське життя – не дрібниця!, – згадує співрозмовник.
Численні медалі та нагороди виблискують на грудях у вибіленого сивиною ветерана. Василь Якович зараз живе щасливо – доглянутий, обласканий турботою та увагою рідних і близьких. Довгих років життя Вам, шановний, при доброму здоров’ї та ясному розумі!
Наталя МІЩУК
