Семен Гулак-Артемовський народився на Черкащині в родині священника. У його жилах — козацька кров, у родовому символі — лук, знак сили й влучності. І цей лук вистрелив точно — не стрілою, а голосом.
Його талант почули рано. Спочатку — в київських хорах. Потім — Михайло Глінка, який забрав молодого співака до Петербурга. Далі — Європа. Італія. Франція. Великі сцени, серйозна школа, визнання. Семен став одним із найпотужніших баритонів свого часу.
Йому аплодували імперські театри.
Але в його музиці звучала Україна.
Він не просто співав — він вплітав народні мотиви в академічну традицію, сміливо використовував українську мову там, де її не чекали, писав твори про свій народ тоді, коли це не було модним чи вигідним.
І врешті створив те, чого Україна ще не мала — свою національну оперу.
«Запорожець за Дунаєм».
Це не просто музичний твір. Це ностальгія вигнанців. Це гумор крізь біль. Це козацький характер, який не скоряється навіть після зруйнування Січі. На прем’єрі 1863 року роль Карася виконував сам Гулак-Артемовський. Він не лише написав історію — він її прожив на сцені.
Його дружба з Тарасом Шевченком — окрема історія. У Петербурзі вони стали близькими. Коли поет був у засланні, Семен допомагав йому грошима, підтримував через знайомих, залишався поруч тоді, коли багато хто відвернувся. Це була не світська симпатія, а справжня чоловіча підтримка.
Наприкінці життя він відійшов від сцени. Малював. Винаходив. Лікував людей безкоштовно — бо вірив, що талант і знання не продаються.
Він не будував імперій і не писав маніфестів.
Він зробив більше — дав Україні власний голос у музиці.
І цей голос, народжений понад два століття тому, досі звучить — у кожній постановці, у кожному акорді, у кожній ноті, що нагадує: українська культура не виникла вчора. Вона має глибину, силу й традицію.
16 лютого 1813 року народився чоловік, який перетворив козацьку історію на оперу.
І залишив її нам — як частину нашої ідентичності.
