Нещодавно до редакції надійшов лист, переповнений емоціями та обуренням. У ньому йдеться про таке:

«Звертаються до газети обурені мешканці Ладижина садового товариства Заріччя М. Гринюк, дитина війни, С.Коломієць, пенсіонер, В. Столяр, дружина померлого чорнобильця.

У 1985 році нам розподілили ділянки під будівництво садових будиночків по 4 сотки. Город не було де садити, і ми почали розробляти його в зоні обмеження, а там мочар, високовольтна лінія, газова лінія, треба було корчувати верболіз, очерет. А це не так просто. Так тривало років 30.

А кілька років тому біля нас поселився сусід Сергій Дармограй. Купив ділянку, почав дачу будувати. На той час він був начальником слідчого відділу. Коли йшов на війну, то ми просили Бога, щоб повернувся живий, бо вдома малі діти і молода дружина. Служив у Слов’янську півтора місяця — місяць вдома, і так кілька разів, як у відрядженні. Ми тихо працювали, і він теж. Звернувся до Держгеокадастру і сказав, що це він викорчував верболіз, і узаконив цю землю. А ми ж цього не знали, бо нам казали, що в зоні обмеження не видають земельних актів. Зате у Держгеокадастрі повірили всьому, що розповів Сергій Дармограй, бо він знав, як це все подати, знає закони. А ми ж бидло для нього! Коли виникла суперечка, то він кричав, що за нас воював і йому тепер все «положено», що він задумав.

Держава його не обділила — видала 2 гектари землі, ми точно не знаємо. Та нехай буде і 4. А ще — 10 соток під нову дачу, 25% за квартиру, діти обов’язково будуть навчатися в університетах. Але йому цього мало, і він у нас трьох забрав з наших городів 12 соток землі, фігуруючи актом, на нашу думку, не таким, як треба. І коли він тільки все встиг: воювати, оформляти, корчувати?..

У нас багато хлопців воювали в АТО і дивилися смерті у вічі. Але всього цього вони не мають. За мене особисто воював зять 15 місяців. І не було ніяких відпусток. Відпустили додому тільки тоді, коли ротація була. А зараз там мій онук — у морській піхоті, куди ми не маємо права самі подзвонити, тільки він дзвонить, і ми дякуємо Богові, що він живий.

Йому теж обіцяють землю, як усім, але де він візьме, у кого вирве з горла вже готове, оброблене?»

Сергій Дармограй у Ладижині — людина відома, ще донедавна працював першим заступником начальника ладижинської міліції. Років 5 тому у рамках конкурсу «Людина року» він став кращим працівником правоохоронних органів. Дослужився до звання майора. І ніколи не сподівався що доведеться сперечатися з сусідами за землю.

«Мені не залишається нічого іншого, як позиватися до суду про захист честі та гідності, — відповів на цю скаргу Сергій Дармограй. — Як учасник АТО я отримав цю землю на законних підставах. А ці люди протягом всього часу, поки нею користувалися, не складали ні договору оренди, ні будь-яких інших документів з органами місцевого самоврядування. Відповідно, і податків жодних не платили. Їм пояснили, що вони можуть отримати землю в іншому місці, але вони чомусь переконані, що я їм маю подарувати цю землю. Я буду діяти тільки в рамках чинного законодавствах, і не більше. Я подавав документи на землю на загальних підставах. І отримав землю не тільки я, а й інші учасники АТО. Суто по-людськи я розумію цих людей. Але, з іншого боку, у них було більше можливостей і часу на те, щоб отримати цю землю законно. Та вони вирішили ухилитися від цього. Вони навіть не спромоглися оформити договір оренди на цю ділянку. Якби це було, ніхто б її мені не віддав. А сваритися з сусідами я не хочу».