Свіжа соціологія Центру Разумкова фіксує одну з найглибших змін у суспільній свідомості українців за останні десятиліття. Понад половина громадян — 52% — вважають, що Церква в Україні повинна бути національно орієнтованою. Для пострадянського простору це фактично революційна трансформація.
Ще у 2000 році картина була протилежною: більшість українців (53%) виступали проти національної орієнтованості Церкви, а підтримували її лише 29%. Протягом 2010-х років ця пропорція майже не змінювалася. Українське суспільство тоді ще жило в парадигмі “Церква поза політикою і поза національними конфліктами”.
Війна з Росією радикально змінила цю оптику. У 2021 році підтримка національно орієнтованої Церкви становила 39%. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році — вже 49%. У 2023 році показник піднявся до 57%. У 2025-му він дещо знизився до 52%, але все одно залишається значно вищим за довоєнний рівень.
Фактично суспільство сформулювало новий запит: духовні інституції мають не лише проповідувати віру, а й бути частиною національної спільноти, яка захищає державу. Для країни, що веде війну за виживання, це логічна еволюція.
Цікаво подивитися на конфесійний зріз. Найбільшу підтримку національної орієнтованості Церкви демонструють вірні Українська греко-католицька церква (67%) та Православна церква України (66%). Це не випадковість: обидві традиції історично були пов’язані з українським національним рухом і формуванням громадянської ідентичності.
Натомість серед вірних Українська православна церква Московського патріархату більшість — 53% — виступає проти такої орієнтації. Цей розрив демонструє не просто богословську різницю, а різні моделі ідентичності: українську громадянську і постімперську.
Ще один важливий показник: 58,7% українців вважають допустимою заборону діяльності окремих релігійних організацій державою. Серед них 82,6% підтримують заборону структур, пов’язаних із Московським патріархатом.
У мирний час такі цифри виглядали б радикальними. Але в умовах війни суспільство сприймає релігійні інституції не лише як духовні структури, а й як потенційні канали зовнішнього впливу. Росія десятиліттями використовувала церковні мережі як інструмент “м’якої сили”, інформаційного впливу і політичного проникнення. Після 2022 року цей фактор перестав бути абстрактною загрозою.
Водночас опитування показує, що українці не відкидають саму роль Церкви. Для 47,2% вона залишається моральним авторитетом, а 54,1% вважають, що Церква відіграє позитивну роль у суспільстві. Негативну роль бачать лише 5,5%.
Тобто запит суспільства дуже чіткий: Церква може і повинна залишатися важливою духовною інституцією, але вона має бути частиною української спільноти, а не інструментом зовнішнього впливу.
Фактично в Україні формується нова модель — громадянської, національно відповідальної Церкви. Вона не є “державною” і не перетворюється на політичний інститут, але чітко стоїть на боці своєї країни і свого народу.
І саме ця модель сьогодні поступово витісняє пострадянську концепцію “наднаціональної церковності”, яка десятиліттями була одним із культурних інструментів російського впливу.
В умовах війни українське суспільство зробило дуже простий і зрозумілий вибір: духовність не може бути нейтральною до питання свободи і незалежності держави.
