Це гайсинчани Володимир Горошков зі своїм внуком Михайликом. Так трапилося, що дитинча майже не знало теплих материнських рук. А ледь зіп’ялося на ноги – пішла за межу бабуся. Навіть не кожен тато, залишившись сам на сам з малям, ризикне самотужки доглядати його, вчитиметься купати й одягати, варити йому кашку й співати колискову, вмощуючи спати. А тут дідусь, який знав лише чоловічу роботу — був токарем 6-го розряду, якого цінували на підприємствах Гайсина, знайомі запрошували на грошовиту роботу і в Київ, і в Москву…

Дивлячись на крихітну, рідну кровинку, вирішив: «Онук не знатиме, що таке казенний дитячий будинок, не буде позбавлений родинного тепла. Він мій, я його роститиму й виховуватиму. Не віддам нікому». Хоч був близьким родичем хлоп’яті, проте довелося пройти всю тривалу процедуру, поки оформив опікунство над ним. Маючи вже під шістдесят років, довелося круто змінювати звички, вчитися багатьом азам нового життя. Чого не знав, не соромився запитувати в інших. Ось так і навчився супи, борщі, інші найрізноманітніші страви варити, прати, прасувати – все, що потрібно в повсякденному житті.

Біля будинку є клаптик землі. На ньому Горошкови вирощують і картоплю, і помідори, і огірки, і капусту – весь борщовий набір. А ще є кілька яблунь і груша, виноград, полуниця і троянди. Все вирощене, що не з’їдається свіжим, господар заготовляє на зиму. Особливо внук полюбляє мариновані овочі. Цього року йому виповнюється тринадцять років, закінчив сьомий клас ліцею, залюбки займається греко-римською боротьбою.

– Міша – це єдине, що в мене залишилося й тримає на цьому світі. Він завжди поруч мене, якщо не в школі або оздоровчому таборі. Дуже хочу, щоб виріс гарною людиною, щоб у нього в майбутньому все було добре, – говорить 70-річний Володимир Іванович.

Олександр Ряботінь
м. Гайсин