Щоб не було ніяких пересудів, пліток і звинувачень, одразу хочемо попередити: ми не проти Української православної церкви Київського патріархату, обома руками «за», інша справа як і де її намагаються звести. Саме тому, останні події не на жарт збурили інтернет, бо там тільки й мови, що свавілля місцевої влади саме до цього храму. Чому? Давайте розберемось. Чесно і неупереджено.

Отже, з чого все почалось? З елементарного, але надсучасного: «звернення релігійної громади храму св. В. м. ч. Пантелеймона УПЦ КП (не передруковуємо з оригіналу) до керівництва держави, Вінницької області, українських політичних та громадських організацій (оце бомонд?) з проханням захистити громаду української церкви від свавілля місцевих чиновників…». І далі…. Наводимо лише витримки з того листа, бо він дуже великий: «Наші вірячи, при активній участі матерів-воїнів, що загинули під час АТО, та волонтерів вирішили збудувати храм у дальньому куточку парку відпочинку біля могил воїнів, що загинули під час Другої світової війни. Місцева влада на це дозволу не давала, пропонуючи нам збудувати храм серед поля за містом, де відсутня інфраструктура»….. «Проте ми впевнені, що саме воля громади, яка налічує майже десять тисяч людей, а не одна особа, вирішує долю церкви і те, чи будувати храм чи не будувати»….

І так далі, в тому ж ключі (до речі, одна з претензій – зачинені ворота з боку вулиці Волонтерів (колишня Енгельса), що прокручувалась через Інтернет, як через м’ясорубку, з єдиною метою: навішати побільше «локшини» на вуха довірливих громадян, щоб вони на все погодились, навіть не отямившись. Не вірите? Тоді почнемо з елементарного. По-перше, Українська православна церква сьогодні лише спинається на ноги, тому її поява не є стовідсотковою гарантією, що усі підряд віруючі одразу почнуть молитися лише в її стінах. Ми впевнені, що так буде але не одразу, а через роки , бо в нашій свідомості найчастіше спрацьовує синдром звикання: молився довгий час в одному місці, важко перейти в інше. Тому для того, щоб люди обрали її, вона мусить заробити авторитет, довіру громадян, стати необхідною і бажаною. По-друге, десять тисяч людей в цій одній церковній громаді, як стверджується в листі до всієї влади України, це або перебір, або невміння порахувати хоча б до ста. Капличка, яка стоїть в парку, особливим напливом вірян не переобтяжена: можете переконатись самі, навідавшись туди будь-якого дня. А там картина майже однакова: кілька десятків віруючих у будній день і неділю та кілька сотень у свята. Оце і вся арифметика. То де тоді взялася в 26-тисячному Гайсині (додамо ще й навколишні села) десятитисячна громада? Це що, туди ходять усі підряд: католики, баптисти, євангелісти, мусульмани, православні та ще й з усіх, без винятку, родин, які є у місті? Хоча і їх стільки у нас не набереться. Тому це стовідсоткова неправда, яку нарядили в одежі «святості», намагаючись видати бажане за дійсне. І далі. Про ті ворота, які зачинили на замок, через що хворі і немічні парафіяни не можуть дістатись до каплички. Так, ворота є і замок є, але лише збоку вулиці Волонтерів (Енгельса), і то тільки для того, щоб не дозволяти автомашинам ганяти по алеях парку, де гуляють багато матерів з дітками (як було раніше). І дякувати Богу, що тоді ніхто не постраждав. Але тим, хто жаліється на «свавілля» влади стосовно зачинених воріт все-таки варто було б бути більш об’єктивними: три інших входи до парку з боку школи №4, приміщення податкової і центральної районної лікарні) навіть хвірток не мають, тому заходити можна скільки завгодно і кому завгодно.

В чому ж проблема? Та скоріше за все, в буденному: просто тим «правдолюбцям» треба було знайти приключку, аби викликати незадоволення, спровокувати скандал, пересварити, збурити усіх підряд. Над цим і «трудяться», навіть не прораховуючи наслідки: якщо дозволити будувати у парку українську православну, то тоді виникне законне запитання: чому саме їй така перевага, адже Бог єдиний і йому моляться люди й інших конфесій, яких теж треба поважати. Вони мають такі ж права. То яким чином тоді відмовити їм, якщо вони також захочуть саме в парку мат и свій храм? Що тоді від нього залишиться? Та нічого! Зрозуміло, коли це роблять у тих містах, де паркові зони відпочинку розташовані на сотнях гектарів. Там справді можна споруджувати навіть монастирі і ніхто їх в тих хащах не знайде, а ось на нашій «овечій шкурці» – п’ятдесят кроків у інший бік і стільки в інший – особливо не пороскошуєш, бо тут кожен клаптик на вагу золота.

А тепер про головне. Так, у нашому парку дійсно поховано багато воїнів Другої світової. Там є цілий меморіал, тому однієї каплички достатньо, аби молитися за їхні душі, й не обов’язково зводити храм на їхніх кістках. Капличка є – моліться, а церкву можна збудувати будь-де, не збурюючи при цьому громаду. Будувались же в Гайсині й раніше церкви, але ніхто ніколи не диктував свої умови, не підбурював громадян, аби лише отримати шматок елітної землі, а просто чесно робив свою справу: де виділили ділянку (або купила релігійна громада) – там і зводив храм, бо знав, що молитись можна де завгодно, аби лиш по-справжньому, з Богом у серці. І залежить це не від місця розташування церкви, а від святості душ, які її зводили. А тут одна каламуть та звинувачення всіх і вся, хто не з ними. Ще церкви немає, а вже стільки бруду, брехні, скандалів, чого в принципі бути не може, бо немає справжнього віруючого без смирення, як і не може бути храму, що починається з такої колотнечі. У таких стінах немає Бога. Там може бути лише лукавий….

І останнє. Церков у нас багато, як і віруючих різних конфесій, а ось парк – один. Для усіх. До того ж це єдине місце в Гайсині де проходять свята, фестивалі, конкурси, де люди просто відпочивають. А якщо забудувати і його (як це уже сталося в іншому парку біля нинішнього будинку школярів), то він теж помре, і тоді не лише молоді, а й усім нам і справді дітись буде нікуди. Адже він – наше життя, історія, молодість, любов і пам’ять, яку мусимо зберегти та передати у спадок своїм дітям та онукам. Це наше рідне і святе, на яке зазіхати нікому не дано.

Навіть церкві….

Віряни