Пам’ять, яку не спалили – земля, де шепіт пережив століття, де сили не змовкли… ..

Я розкажу зараз про те, що багато хто відчуває і можливо теж над цим замислювався….

Коли до мене приходять жінки на діагностику, коли я відкриваю їх поле, дивлюся глибше, ніж просто на слова і поведінку – я знову і знову бачу одне й те саме:

неймовірну кількість жінок з живим даром. Не вигаданим, не надуманим – а справжнім, тихим, родовим, глибоким.

І знаєте, що мене вразило найбільше?

Що ця концентрація дару зовсім не випадкова.

Я почала усім цим цікавитись: читати історичні джерела, звіряти факти, дивитися, як формувалися традиції на різних територіях. І картина почала складатися дуже чітко.

У Європі між XV і XVII століттями прокотилася хвиля того, що зараз називають “полюванням на відьом”. За оцінками істориків, інквізицією було страчено від 40 000 до 60 000 людей, і близько 75 – 85% з них були жінки. Є дані про понад 43 000 судових справ у 21 країні Європи. Тут це було системно, масово і з особливою жорстокістю.

Німеччина, Франція, Швейцарія – цілі регіони буквально “випалювали” тих, хто знав більше, ніж дозволялося. Причому

Німеччина була епіцентром (до 40% усіх процесів).

Це було не просто покарання. Це було системне знищення носіїв знань. Травниць, повитух, знахарок, тих, хто працював з природою, тілом, енергією. Разом з ними обривалися цілі родові лінії передач знання!!!!

А тепер подивімося на територію сучасної України:

На території сучасної України переслідування БУЛИ, але:

вони були значно слабшими і менш масовими, ніж у Західній Європі. Частіше це були локальні судові справи, а не масштабні “полювання”, не було такої централізованої системи, як інквізиція.

Тут не було інквізиції у тому вигляді, як у Західній Європі.

Так, могли боятися. Могли осуджувати. Могли вигнати з громади (на край села, у ліс, туди, де люди не живуть) Іноді карали побиттям і “позором”- але це не було масове системне винищення.

Більше того – знахарки, “баби”, ведунки часто залишалися частиною життя села. До них ходили (навітт далеко у ліс))))).

Їх боялися і поважали одночасно. Вони жили на межі – між світом людей і тим, що люди не могли пояснити.

І це дуже важливо.

Тому що там, де у Європі знання винищували вогнем, тут вони передавалися пошепки. Через покоління. Від баби до внучки. Через трави, через замови, через сни, через “не пояснюється, але працює”.

І от зараз ми бачимо наслідок:

Я бачу його у багатьох жінок, які звертаються до мене:

–У когось це ще спить.

–У когось вже проривається.

–А у когось настільки сильний канал, що його неможливо ігнорувати.

І я кожного разу ловлю себе на одній думці:

Це не “зараз всі раптом стали відьмами”.

Це просто пам’ять почала прокидатися.

Пам’ять, яку не встигли спалити.

Пам’ять, яку не встигли викорінити.

Пам’ять, яка тихо пережила століття і зараз знаходить своїх носіїв.

І чесно скажу – мене це не лякає. Мене це захоплює.

Бо це означає, що тут, на нашій землі, залишилося дуже багато живих ниток сили. І що я маю можливість працювати з жінками, в яких цей дар не вигаданий, а переданий.

Я бачу, як він розкривається. Як він може лікувати. Як може руйнувати, якщо його не розуміти. І як він може змінювати життя, коли з ним починають працювати правильно.

І, мабуть, саме тому моє відьомське серце кожного разу радіє особливо тепло, коли я бачу чергову жінку з цим вогнем всередині.

Бо я розумію – це не випадковість.

Це спадок.

Живий. Сильний. І нарешті почутий.

Ваша Alex Sandra