Згідно з радянським переписом населення 1939 року, у місті Могилів-Подільський проживало 8703 євреї, що становило 40 відсотків населення міста.З початком вторгнення до радянського союзу, а саме в червні 1941 року відбулася загальна мобілізація.Споміж усіх верств населення також було призвано до лав Червоної Армії і єврейських чоловіків призовного віку, тоді як інші спробували втекли вглиб території ссср. Понад 3000 євреїв залишилися на місці.

Як ви знаєте, німецька та румунська армії окупували Могилів-Подільський 19 липня 1941 року. У день окупації солдати вбили 60 євреїв. Через тиждень прибула зондеркоманда 10b айнзацгрупи D, та відбулися додаткові вбивства. У вересні 1941 року влада над містом була передана румунській цивільній адміністрації. Префектами юдеїв були Костянтин Дімітріу, Костянтин Нестураш та Костянтин Логін, вони усі були армійськими полковниками. Заступником префекта був Йосиф Дінделеган. Командувачами Могилівського жандармського легіону були Аурел Данулеску, Георге Ботороага та Ромео Орешяну, усі теж армійські майори. Відповідальним за район був доктор Октавіан Оанча, а мером на той час міста Могилева-Подільського — Василе Гредінару.

Саме тоді найчастіше використовуваним пунктом пропуску до Трансністрії була переправа через річку Дністер з Атак до Могилева-Подільська. Перш ніж перетнути Дністер, євреї мали пройти через пункти, створені для обшуку, продажу цінностей або обміну грошей (від леїв до виданих німецькими кредитними картками [ Reichskreditkassenschein , RKKS], що ходили в Трансністрії). Після короткого перебування в охопленому війною містечку Атаки депортовані йшли до насипу, минаючи непоховані трупи, перш ніж скористатися плавучими засобами(паромом). Згідно із загальними даними жандармерія підрахувала у вересні 1942 року, що 56 000 румунських євреїв з Буковини та північної Бессарабії перетнули Дністер у Могилеві-Подільську, що зробило його найважливішим пунктом в’їзду до Трансністрії. Деяким євреям вдалося залишитися в місті після підкупу місцевих чиновників, а дехто знайшов притулок у сусідніх селах, все ж інших відправляли до таборів та гетто глибше всередину так званої Трансністрії. Згодом було проведено розслідування зловживань префекта Іона К. Беляну та заступників префектів Георгія Кульнева та Александру Моїсева, а також мера, який брав хабарі, щоб допомогти людям залишитися в самому місті( Могилеві-Подільську) або ж організували для них транспорт до інших місць, що призвело до великого скандалу та їх звільнення з посади в березні 1942 року.

Отже, гетто на відкритому місці було утворено невдовзі після того, як євреї, були депортовані з Буковини та північної Бессарабії, та дісталися пішки до Могилева-Подільська наприкінці липня та на початку серпня 1941 року. Подальші масові депортації до Трансністрії відбувалися з вересня по листопад 1941 року, а потім знову, в меншій кількості, зазвичай залізницею до Атак(залізнична станція Волчинець), між травнем та червнем 1942 року. Трохи деталей: наприклад, у червні 1942 року з таких місць, як Чернівці, Дорохой, Хотин, Сторожинець, Сучава, Кимпулунґ та Редауці, було депортовано близько 4000-5000 євреїв.А потім у червні 1942 року, щоб розвантажити гетто, приблизно 3000 євреїв (з яких 600 були родом з Подністровья) було депортовано з Могилів-Подільського гетто до табору смерті Печора. Приблизно в той самий час з гетто до табору Сказинці було депортовано ще одну групу з 3000 євреїв (у вересні 1942 року табір Сказинці було розформовано; кваліфікованих євреїв повернули до Могилева-Подільська, а решту відправили до інших таборів). Влітку 1942 року гетто було оточене колючим дротом та охоронялося румунськими жандармами та поліцією(обраною з мешканців міста та місцевих жителів). Гетто було обмежено меншою територією, тобто трьома головними вулицями (сьогодні: просп.Героїв, Київська та Грецька) якби в трикутнику. Депортовані, які залишилися в Могилеві-Подільську, спочатку зайняли порожні будинки, звільнені як євреями, так і неєвреями, які втекли до прибуття акупоційних військ або ж вбитих у місті. Коли ж цього сильно пошкодженого(повінь та артобстріл) житла стало недостатньо, євреї звернулися до місцевих неєврейських жителів, щоб ті здали в оренду хоча б кімнати, горища та підвали для тимчасового притулку. Через перенаселення, недоїдання та погану санітарію наприкінці 1941 року спалахнули епідемії черевний тиф. Усіх охопила дизентерія та повне виснаження. Навесні 1942 року спостерігалася найбільша кількість смертей від цих захворювань.Все ж завдяки потужним зусилям рівень смертності з часом знижувався частково завдяки заходам, вжитим лікарями гетто, але хвороби так і не були повністю викорінені, оскільки медикаменти були обмежені.Начальником Могилів-Подільського гетто у 1941 та 1942 роках був інженер Зігфрід Єгендорф, який до червня 1942 року також очолював Єврейський трудовий комітет. Іншими членами комітету були Мойсей Кац (який замінив Єгендорфа), доктор Йосип Штерн, доктор І. Біновіч, доктор Б. Шиффер та М. Морару. Президентом Єврейської ради Могилева ( Consiliul Evreiesc Moghilev , CEM) був Михайло Данилов. Були створені різні відділи та служби для забезпечення виживання депортованих. Завдяки організаторським здібностям Єгендорфа було відновлено пошкоджену електростанцію(що розташовувалась по вул.Володимирській), а також недіючий ливарний завод ( turnătorie ) приміщення поблизу просп.Героїв. Разом ці установи зберегли сотні кваліфікованих робітників, одночасно виробляючи електроенергію та обладнання.Крім того, завдяки надзвичайним фінансовим зусиллям було створено громадську безкоштовну їдальню для харчування дуже бідних, людей похилого віку та хворих, а також звичайну лікарню, лікарню для інфекційних захворювань, медичну клініку, будинок для людей похилого віку та два дитячі будинки, в яких проживало понад 1500 дітей. На кінець грудня 1943 року в гетто було зареєстровано 1349 дітей віком до 15 років.

Життя в гетто було сповнене труднощів і невизначеності. Єврейська поліція суворо виконувала накази румунської влади. Носіння жовтої зірки, прикріпленої до одягу, було обов’язковим. Однак, перебуваючи в оточенні смерті, деякі євреї одружувалися, народжувалися діти та влаштовували гумористичні вистави. У гетто існувало кілька невеликих імпровізованих синагог. Ці місця молитви зазвичай розташовувалися в орендованих або покинутих кімнатах чи будинках, де щотижня проводилися релігійні служби.

Різні державні установи та підприємства (мерія, друкарня, водоочисний завод, содовий завод, теплиця та громадська лазня) регулярно використовували єврейську працю; крім того, відбувалися випадкові вторгнення німців до гетто для захоплення примусових робітників (яких зазвичай розстрілювали після завершення роботи). 10 бригад кваліфікованих та некваліфікованих робітників було направлено на всі великі підприємства в Тирасполі, Одесі, Тульчині та Миколаєві. Згідно з Постановою № 23, що визначала ставлення до євреїв у Трансністрії, єврейські робітники мали право на оплату праці в німецьких кредитних картах ( Reichskreditkassenschein , RKKS): 1 RKKS на день для некваліфікованих та 2 RKKS на день для кваліфікованих робітників грошима та/або продуктами харчування. Це положення постанови (стаття 6) рідко застосовувалося до 1943 року, що призвело до загибелі тисяч депортованих: до цього часу Михайло Данилов неодноразово, але безуспішно, звертався до мерії з проханням оплатити єврейській раді роботу, яку виконують неоплачувані єврейські робітники для годування сімей робітників, хворих та сиріт.Як відомо майстерні ( ательє ) для ковалів, бляхарів, кравців та інших були засновані на початку 1943 року, причому частину матеріальної допомоги надавали Центральне бюро румунських євреїв ( Centrala Evreilor din România , CER) та Американський єврейський спільний розподільчий комітет ( Joint-ul , AJJDC або «Joint»). Через CER індивідуальну допомогу у вигляді грошей та невеликих посилок депортованим надсилали члени родин та друзі з Румунії. Додатковий внесок для гетто надійшов від архієпископа Андреа Кассуло, папського нунція в Румунії під час війни, який відвідав гетто в 1943 році. Ці зусилля покращили умови в гетто в другій половині 1943 року.

Згідно з переписом євреїв, депортованих до Трансністрії, проведеним у березні 1943 року, у Могилеві-Подільську проживало 12 588 євреїв (з 15 522 осіб, які проживали в усьому Могилів-Подільському районі), а до вересня 1943 року їх було 13 184, не враховуючи місцевих(українських євреїв). Репатріації до Румунії відбулися у грудні 1943 року, починаючи спочатку з дітей-сиріт та євреїв, родом з міста Дорохой та його повіту.

Мало кому відомо, що 18 березня 1944 року, німецько-румунський авангард на ділянці Атаки-Могилів-Подільський, використав для відходу своїх військ новозбудований пішохідний міст, що не існував на мапах радянських військ. За декілька років, починаючи з осені 1941 року використовуючи безоплатну робочу силу (євреїв з гетто) німецькі інженери шаленими темпами не жаліючи людей збудували цю надскладну на той час споруду.Це рішення за декілька років, а саме в березні сорок четвертого, дало змогу Вермахту та іншим дружнім йому підрозділам швидко переправити свої війська через річку Дністер та не потрапити в оточення.Сьогодні до вашої уваги цікаві фотографії 1942 року.Джерело: книга “Автор невідомий…” видання 2022 року.P.S.Червона Армія звільнила Могилів-Подільський 20 березня 1944 року(мається на увазі дата припинення останніх спроб контр атакувати місто). Суди над високопосадовцями Румунії та інкримінованими керівниками гетто відбувалися в Бухаресті, починаючи з 1945 року.Далі буде…