– Притримайте для мене двері, пані, –
Усе ніяк не звикну, що протез!
Вона впустила яблука рум’яні,
А серце полоснули сотні лез.
Знайомий голос навіть серед ночі
Душа впізнала серед самоти.
Той самий погляд — лиш погасли очі…
Спинилась і спитала тихо: «Ти?»
Вже так давно ці двоє розлучились —
Через якусь дрібницю розійшлись…
І років десять світом волочи́лись-
Болючими дорогами пройшлись.
Вона від нього втратила дитину —
Уже в розлуці, тільки він не знав.
А так любив… любив одну – єдину!
Їй смс писав — і видаляв…
— Виходьте вже — сказав хтось і скривився.
— Ну скільки можна! Дайте нам пройти!..
А він не чув — і лиш стояв дивився —
І так боявся впасти з висоти.
Вона багряні яблука зібрала,
Торкнулась форми, де нагрудний знак.
Аж раптом він спитав: «Мене чекала?»
Вона заплакала, й сказала тихо: «Так…»
Автор Вікторія Струпинська
