Створення газети – це робота?

Люди приходять в редакцію… Матері, дружини… Ти намагаєшся збудувати бодай тонку невидиму стіну між собою і чужим болем. Не виходить. Бо ця розповідь тебе неодмінно наздожене бодай вночі. І вже подумки мандруватимеш з матір’ю загиблого по закровавленому Донбасу чи Покровську, відчуватимеш шкірою пошуки таблички “невідомого” під номером 427 (приміром) і материнськими очима бачитимеш сон, коли син у білій сорочці віддаляється, а мати біжить за ним… а він промовляє, що вже не з нею, не її… Вона ще не знає про його загибель, вона ще вірить, сподівається, а він… вже не її.

Але потрібно … писати… Щоб не забули. Щоб не загубилися у вихорі подій та днів? Ну написалось – та й далі роби “cвою газету”. А ні! Залишаються ЛЮДИ:  Роми й Олежки, Богдани  і Сергійки…  А ще  не йде з пам’яті враз подорослішалий хлопчик біля банера із зображенням матері і підпис на сторінці в мережі: ” мамулік, як мені тебе не вистачає…”

І переконуєшся знову і знову: газета – це не робота! Це – життя!

Не поміщає душа болі усього світу. Не раз думаю: ще про Олега – і все… Але наближається наступна річниця пам’яті – і приходить мати з великим болем – аж до неба, і розповідає… розповідає…

Душа переповнена вщент:  адже не вміщається у моє життя безтурботний сміх, настільки тісно від війни і людей… Не раз чую: ” тебе твоя газета вб’є” …

Але …коли з’являється сонячна розповідь внучки про свого дідуся, коли вкладено стільки любові і “довженківської” майстерності, черпаєш живильну силу і… чекаєш новий день…

Але найбільше бажання – це надрукувати ГАЗЕТУ ПЕРЕМОГИ. ВЖЕ. ЯКНАЙШВИДШЕ!

Валентина Байдалюк