Підполковник Олександр Шипілов, позивний «Козак Росомаха», 51 рік, один із тих українських патріотів, які чотири роки тому добровільно, за велінням совісті, серця й честі стали на захист рідної землі. Служив у 59-й окремій мотопіхотній бригаді на посаді начальника цивільно-військового співробітництва, нещодавно переведений в інший підрозділ. Прагне розповісти якомога більшому загалу українців про суть сьогоднішньої війни, ділиться власним баченням подій, своєю оцінкою.

Олександре Євгеновичу, розкажіть, будь ласка, трішки про себе.

-Народився я в селі Широкому під Сімферополем. У 9-річному віці з сім’єю переїхав на Луганщину, батьківщину матері. Служив строкову. Закінчив Казанське військове танкове училище. У 1990-му отримав погони лейтенанта, був направлений у танковий полк, що базувався в Білгород-Дністровському на Одещині. Там і застав розвал СРСР. Я одним із перших прийняв присягу на вірність України. Скоро полк розформували у зв’язку зі скороченням армії. Переїхав у смт Чорноморське Комінтернівського (зараз Лиманського) району Одещини. У 2005 звільнили з армії за законом, що різко зменшував кількість офіцерів, а я вже мав звання майора. За програмою НАТО в Хмельницькому державному університеті отримав міжнародний диплом за спеціальністю менеджмент. Довго не знаходив роботу. Тільки в 2010, , коли німці відкрили торгову мережу «Реал» в Україні, запросили на вакантне місце. Дослужився до начальника зміни служби безпеки.

 -І як ви знову опинилися у війську?

-Коли у моєму рідному Криму запахло неспокоєм, зрозумів, що моє місце в армії. У військкоматі відповіли, що на старших офіцерів рознарядки немає. Почув по телевізору, що в Києві формується добровольчий батальйон «Донбас». Того ж дня увечері поїздом вирушив до столиці. У Новопетрівцях, де формувався підрозліл, нас зібралась велика кількість. Жили в дірявих і чорних палатках із НЗ, а настрій піднесений, все повітря було насичене високим патріотизмом. Було багато хлопців з Майдану, із західної, центральної України, з Донбасу, з Грузії, Білорусії. Мене призначили заступником комбата Семена Семенченка. Поряд із добровольцями, розміщувався загін нацгвардійців з колишніх охоронців Януковича з «Барсу». Добробатівці негативно, з підозрою дивилися на барсівців, ті на перших теж. Нерідко бути фізичні зіткнення. Я своїх зупиняв, часто силою, розбороняв, пояснював: що було – те було, а зараз розбрату не треба, нам разом доведеться йти у бій. Допоміг покласти край ворожнечі сумний випадок. Зі сходу привезли загиблого «барсівця», прощалися з ним на плацу табору разом. Тоді прийшло прозріння й примирення. Треба минуле забути і справу робити разом.

 -Як зустрів вас Донбас?

-Коли в’їхали в Артемівськ (нині Бахмут), зустріла група жінок-волонтерок, попросили показати, як живуть бійці «Донбасу», наш побут. А харчувалися ми мівіною та іншими сухпайками. «Таким харчуванням зіпсуєте собі шлунки, болячок надбаєте. Будемо вас годувати», – сказала старша групи Світлана Миколаївна Кравченко. Уже в обід привезли два чани донбаського борщу, посуд. Хлопці, здебільшого із західної, зокрема Волинської області, і центральної України, відчувають запах смачної страви, та не поспішають підходити: побоюються, чи не з отрутою той харч (про подібні випадки вже чули). Я як заступник командира батальйону мусив показати приклад. «Дівчата, насипайте», – кажу. З’їв миску таки доброго борщу, прихвалив. Тоді й інші бійці потягнулися до машини.

 -Можете згадати перші бої, свої враження?

-За два дні пішли в першу атаку на Попасну. Перед цим була невдала спроба. Командир роти «Жак» хотів виявити геройство, повів свою роту в наступ без підготовки, без розвідки. Потрапили в засідку, втратили кількох людей вбитими й багатьма пораненими. Після цієї невдачі до мене, а я тільки прибув з третьою командою, приходять понад 20 бійців роти, ще зовсім юних, 18 – 19 років, з рапортами, в яких відмовляються йти в бій з таким командиром, що в разі чого покинуть позиції й повернуться додому. Поговорив з ним, заспокоїв, і на ранок у лавах їхньої роти пішов на Попасну. Йшли окремими групами чоловік по двадцять. У мене був лише автомат з двома магазинами патронів і пістолет. Ні бронежилета, ні каски. Взагалі у нас тоді озброєння було недостатньо, обмундирування – хто в чому приїхав, але в кожного була синьо-жовта стрічка. На вулицях тихо, безлюдно. Раптом на нас вилітає на велосипеді чоловік років 35, п’яний, як чіп. «Что вы здесь делаете? – кричить. – Кругом «укропы», наши все ушли!» «А где наши?» – старший групи включився у гру. – «Да я их через дачу перевёл». Тут хлопці зі словами «А ми і є «укропи» збили чоловіка з коліс, скрутили. Аж тепер п’яний невдаха зрозумів, хто перед ним… Побачили криницю, до якої почали виходити люди з ближніх хат. Ми їм назустріч. Не роблячи різких рухів, дивилися на них, вони – на нас. Мовчки вивчали одні одних. Раптом з того боку немолодий чоловік запитує: «Хлопці, чиї ви?» «Батальйон «Донбас». Національна гвардія України», – відповідаємо. Кілька хвилин мовчання і крик: «Наші, наші прийшли!». Почали нести нам харчі, воду, хто що мав. В ту мить усі сумніви у мене зникли – зрозумів, що ми чинимо правильно, справедливу справу робимо.

Перед наступом на Лисичанськ нам придали танк. Хлопці висунулися з люків башти, і їх поцілили ворожі снайпери. Поклали тіла на трансмісію. Механік-водій, єдиний, хто залишився, повів машину. Ми йшли під її прикриттям. Стояла неймовірна спека, вихлопні гази танка, перемішані з запахом крові, що стікала з убитих хлопців на інжектор, створювали запах, які словами не передати. Здавалося, що до вечора ми не доживемо, що й нас очікує доля танкістів. Той запах, те відчуття неможливо забути.

Вийшли на державну шахту імені Засядька. І тут хтось із наших гукає: «В бомбосховищі люди, в бомбосховищі люди!». Їх туди набилося душ триста. Заходимо, представляємося. На нас дивляться нажахано. Дівчинці років чотирнадцяти стає погано, викликаю до неї медика. Прибігає захеканий заступник директора шахти, благає, аби ми не нищили, не руйнували тут нічого, не грабували людей. Я був вражений: які плоди посіяла російсько-денеерівська пропаганда про «страшних укропів-бандерівців». Не зразу вдалося людей заспокоїти, переконати, що ми не вбивці, не бандюки, що прийшли їх не катувати, а визволяти.

Визволили Курахове, Мар’янку. Отримали наказ обійти Донецьк з боку Іловайська. Їхали ми звичайними шкільними автобусами без усякого прикриття й дивувалися: на багатокілометровому шляху жодного блокпоста, окопів з військами. Лунали накази, що суперечили один одному, моталися між селами туди-сюди. Аж тут приїжджає комбат Семенченко й запитує, де його заступник «Росомаха», тобто я, і наказує негайно повернутися в Курахове для формування другого складу батальйону новими добровольцями. Я хотів й далі бути безпосередньо з бійцями ротного «Тура», але Семенченко наполіг на своєму. Попутник-волонтер підкинув мене в призначене місце. А за день-два розігралася іловайська трагедія. Під час виходу з російського оточення облудливим так званим «зеленим коридором» загинуло багато хлопців з роти, з якою я ходив у бій, зокрема й «Тур», він, до речі, родом із Вінниччини. Хто не повірив у запропонований росіянами «коридор», виходив з оточення малими групами чи й поодинці, майже всі повернулися до своїх, по дорозі ще й знищили немало ворожої техніки.

 -Яка причина тієї страшної поразки?

-Я ще тоді був здивований, ми йшли на Іловайськ, а звідти виводили артилерію, іншу техніку армійці. Мені здається, був прорахунок і вищого командування, і польових командирівв, зокрема Семена Семенченка. Як стало відомо згодом, командири кількох добробатів погодилися з пропозицією Коломойського самим взяти Іловайськ, без погодження з Києвом. Ми, кадрові військові, розуміли, що це авантюра, але наказ є наказ. До того ж хлопці-добровольці були рішуче налаштовані якнайшвидше визволити Донбас, вийти на кордон, рвалися в бій, не помічали небезпек.

–Сьогодні багато що доброго й недоброго говорять про Семена Семенченка. А що думає про нього його колишній заступник?

-З ним бачився зовсім рідко. Під час формування й навчання батальйону в Новопетрівцях він не жив з нами в наметах, а в Києві, у якомусь готелі. Приїжджав у розташування з цілою юрбою журналістів. Через них нам, офіцерам, фактично не можна було пробитися до нього, обговорити нагальні питання, порадитися. Зі мною, своїм заступником, вперше поспілкувався десь через тиждень-два після мого призначення і то протягом кількох хвилин. Коли вперше зіткнувся з Семенченком без його відомої балаклави, мене вразила його поведінка. Він не витримував прямого погляду співбесідника, починав часто моргати очима й відводив їх убік. Це вказувало на те, що людина не відверта до кінця, чогось боїться, щось приховує. Однак батальйон «Донбас» не треба судити по одному Семенченку, треба оцінювати кожного бійця, кожного командира.

 -Як довго були у Національній гвардії?

-Після Іловайська були ми під Лисичанськом, Широкиним, де я втратив кількох близьких друзів. У лютому 2015 ми стали вже не просто добровольцями, а добровільно мобілізованими. Одразу поліпшилося матеріальне й грошове забезпечення, адже в добробаті усі, незалежно від звання й посади, отримували на руки 980 гривень. У 2016 усіх добробатівців одним списком звільнили із Національної гвардії, на наше місце прийшли колишні міліціонери, що не пройшли атестації. Я зрозумів, що політики вирішили прибрати з військ добробатівців, щоб і згадки не залишилося.

 -Але нині ви знову у війську…

-Через рік Одеський облвійськкомат запропонував посаду начальника цивільно-військового співробітництва у 59-й бригаді. Тож після 4-місячної спец перевірки знову служу.

 -Навесні 2014-го, пам’ятаю, патріотизм зашкалював, до військкоматів масово йшли люди, навіть поважного віку. Нині ж такого ентузіазму немає. Бажаючих піти з війська більше, ніж вступити. Чому?

-У військкомати тоді йшли люди старшого віку. Вони розуміли, що все може бути на війні, і йдучи туди, хотіли в разі чого мати певні соціальні гарантії від держави для своїх сімей. У добробати ж йшло в основному покоління, що виросло в незалежній Україні (ми, старші, були серед них білими воронами), в хлопців і на думці не було ніяких пільг, гарантій. Вони й дали час, аби армія, усе суспільство отямилися, встигли підготуватися до війни. Нині ситуація змінилася. Настрої теж, в гірший бік. Тривожний сигнал – війна стає непопулярною не тільки в суспільстві, а й у самій армії. Більшість офіцерів, сержантів запитують себе: «Що ми тут робимо? Чому не воює нацгвардія, а нас на передок відправляють? Чому гвардії дають сучасне озброєння, інше найкраще забезпечення, а нам ні? У нас стара, ще радянська техніка, розладнана – день їздимо, п’ять днів ремонтуємо, За свої гроші шукаємо колеса, двигуни, просимо допомоги у волонтерів. А верхи кажуть, що всім забезпечені. Ми вже втомилися від усього, особливо від брехні, що лунає згори.. Чому, коли по нас стріляють, мусимо мовчати? Чому не наступаємо?». Оця разюча контрастність офіціозу й дійсності надзвичайно б’є по психіці військових. Тож не дивно, що настають розчарування, депресія. Якщо проголошуємо, що з боку Росії є агресія, то вся промисловість, вся економіка повинна перейти на 3-4 змінну роботу без вихідних. Військово-промисловий комплекс вдень і вночі повинен кувати зброю. Варто пам’ятати: ніхто, крім нас, нашу землю не захищатиме. Партнери з заходу може чимось допоможуть, але не живою силою.

 -Чому, на вашу думку, саме Донбас і Крим виявилися «найслабшою ланкою» в державі, найбільше піддалися ідеям «русского мира»?

-Згадуються слова одного професора в академії. В будь якому колективі існує феномен школи: близько чверті – відмінники, стільки ж – двієчники, близько половини – середняки або «тихе болото». Цей принцип спрацьовує й на Донбасі. 25 відсотків населення виступають за Україну, 25 – категорично проти всього українського за будь яких умов, решта намагається дистанціюватися від обох полюсів: хто б не володів Донбасом, треба пристосуватися, якось жити, ростити дітей, годувати. І так не лише на Донбасі, усюди більшість намагається у стресових ситуаціях заховатися у свій внутрішній світ, у свою шкаралупину, навіть не визирати з неї. Та особливо цей феномен виявився на сході і в Криму. В цьому величезна провина політичної еліти України. Верховна влада усі роки незалежності була байдужа до цих регіонів. Їх віддали на відкуп місцевим князькам і олігархам за справні податки в центр і за підписання необхідних документів. А керівнички, будучи повновладними хазяями в цих краях, оббирали й принижували народ, а в усіх проблемах й бідах звинувачували Київ. Й люди вірили їм.

 -Військові допомагають місцевим змінити погляди?

-На жаль, не завжди. Бесідуючи з місцевими, часто чув нарікання від них: і те, що всіх підряд називають «сепарами», і що не здороваються, як у селах заведено, і що нерідко погрожують… Мені соромно за таку поведінку наших бійців. Починаєш з ними розмовляти – розуміють, що чинять не так, проте знову повторюють. І це грає не на нашу користь. Потрібно частіше проводити бесіди, своєрідні лікнепи як з тими, так і цими.

 -Віднедавна припинено АТО і розпочато операцію об’єднаних сил.

-Для простих солдатів це абсолютно не змінить ситуацію, ні його перебування на фронті, моральний стан, відчуття. Це все напівкроки. Це своєрідний цуцванг – яке рішення не прийняв би – воно буде програшним. Це й змушує керівництво держави тягнути час. Але якби ж цей час використовувати для зміцнення армії, економіки загалом, було б зрозуміло. Але на жаль, складається враження, що там вважають, що все розсмокчеться саме по собі: американці втрутяться, європейці… Ще один момент – армії, як і загалом суспільству потрібна ідеологія, світогляд людей. У росіян вона є – «русский мир»: «где говорят на русском языке, там должны быть мы, наша власть, наша церковь». У нас ніякої ідеології. Звідси й проблеми не тільки на сході, а й на заході.

 -Наскільки наше військо перетворюється з радянського на українське?

-В оновленій редакції дисциплінарного статуту від 2015 року написано «військова дисципліна досягається на національно-історичних традиціях українського народу, на традиціях Збройних сил України». А які для нас військові традиції? Козацькі. Ми по своєму роду – козаки. Це те, чим ми відрізняємося від наших сусідів. Як тільки ми запропонували генштабу сформувати першу козацьку частину у Збройних силах на сучасних умовах, там перелякалися. Забороняють навіть згадувати слова «козак, козацький». Враження, що ми прагнемо збудувати різні України.

 -Ви були і в добровольчому батальйоні, і в кадровій армії. Що ці структури ріднить, а що відрізняє?

-Якщо військо – піраміда вершиною (комбригом) догори, то добровольчі загони – піраміда перевернута. І те і те мають плюси й мінуси. Якщо знищать комбрига, вся система сипиться. У добровольців таке не станеться, бо в нижчих командирів стільки харизми, що можуть керувати підлеглими й без вищих начальників. Трапиться у добровольців надзвичайна пригода – моментально стає предметом гласності. Або людина визнає помилку, негідний вчинок й виправляється, або йде геть. Наведу приклад із «Донбасу». Один капітан щодня з обіду зникав. У генделтику напивався до нестями. Поставили перед строєм, й сказали: «Забирайся із батальйону». В армії такого не побачиш, слідство часто заводять в тупик, відповідальність перекладають не на винуватця, а на іншу особу. Залишається радянська система колективної відповідальності.

 -Нещодавно оприлюднено жахливу статистику: з початку війни суїциди вчинили понад 1000 атовців. Чому? Що штовхає героїв війни на самогубство?

-Наскільки я знаю, в добробатах не було жодного такого випадку. На мою думку тому, що там були різновікові бійці – від 16 років до 60 + . Обстановка там ніби сімейна: діди, батьки, внуки. Турбота, піклування одного за іншим стримує навіть у хвилини відчаю від фатального кроку. В армії ж ситуація трохи інша. Військова служба вимагає більших фізичних і моральних сил, психологічного навантаження, ніж цивільне життя. Зі свого досвіду знаю, як важко перейти від війська в «цивілку». Ти ніби потрапляєш в інший вимір, ніби помираєш. Це може закінчитися депресією. Аби уникнути такого стану, повинні працювати і влада, і суспільство. Нам варто взяти до уваги досвід США. Там ветераном збройних сил стають після 90 днів служби. У нас після 20-25 років. Там ветеранам пропонують роботу, різні послуги, дають кошти на власну справу. У нас покинуті напризволяще. У штаті Огайо, приміром, 40 реабілітаційних центрів з бюджетом більшим, ніж весь бюджет ЗСУ. Там дбають про своїх захисників. У нас же Міністерство ветеранів обережно створюють. Воно у депутатів викликає жах – не дай Бог ветерани об’єднаються.

 -І як бути?

– У нас применшена роль особистості в історії. Дві революції відбулося, а ніщо не змінилося. Бо не було загальнонаціонального лідера, який би присвятив би всього себе не власним амбіціям, не примноженню своїх статків, а й віддав би всі свої заради України. Такого визнавали б у всіх регіонах. Сподіваюся, що такий з’явиться. І не важливо звідки він буде: зі сходу чи заходу, з яких прошарків населення. Дехто закликає до третього Майдану. Як кадровий військовий скажу: допускати його нині не можна. Бо сумніваюся, що суспільство знову так згуртується, як в 2014-му. А Путін свого шансу не упустить, зразу зробить блискавичний кидок в Україну. Треба змінювати владу мирним шляхом, через вибори. І тут важливо, щоб існуюча влада не трималася влади, як воша кожуха, щоб не заважала вільному вибору людей. Аби різьбу не зірвала.

 -Останнє запитання. Ви народилися в Криму, виростали на Луганщині, понад чверть століття жили на узбережжі Чорного моря, тобто, на територіях, які багато хто за східним кордоном називає «исконно русскими». А розмовляєте гарною українською, є українським патріотом, добровільно пішли в бій за Україну. Як так?

-Ще добавлю, що мій батько – етнічний росіян, родом із Воронезької області (правда, на Воронежчині живе велика кількість етнічних українців, яких російська влада позбавляє права визнавати себе такими). Так от, батько завжди казав: якщо живеш в Україні, не важливо хто за національністю, повинен знати місцеву мову й розмовляти нею. Так і чинив. І я слідую його принципам. А ще мати моя змалечку читала мені Шевченка, привчала до рідної мови. Її уроки, ті вірші я й досі пам’ятаю. До речі, в добробатах, зокрема в «Донбасі» було багато вихідців з шахтарського краю, російськомовних. Коли ж до нас прибув високий військовий чин й запитав, якою мовою спілкуватися, всі, в тому числі російськомовні, відповіли: звісно українською.

Як не прикро, а в армії серед офіцерського складу й сьогодні домінує російська мова. Парадокс виходить – боремося з експансією «русского мира» і самі його заохочуємо. Щось із цим необхідно робити. І якнайшвидше.

Я – син України, і за неї завжди стоятиму. Це моя земля, і нікому її не віддам! Також знаю напевне, що більшість «атовців», котрі зараз «на цивілці», у разі загострення на фронті одразу підуть до війська. На цей випадок у них завжди напоготові похідні рюкзаки.

Бесіду вів
Олександр Рябокінь