Вінничанин Олексій Зєлєнков у своїх 21 уже досягнув чимало висот. У складі ансамблю «Барвінок» він об’їздив весь світ та вражав глядачів технічною досконалістю народного танцю.

Уже рік наш земляк живе та працює танцюристом у Франції. Його основний стиль — джаз-модерн, він багато працює мімікою обличчя… У відпустку на місяць Олексій прилетів до рідної Вінниці та ділиться своїм досвідом і талантом із дівчатками, котрі займаються художньою гімнастикою. Останні в захваті від свого наставника і з усмішкою біжать на тренування. В ексклюзивному інтерв’ю нашій газеті Олексій розповів про свій шлях до успіху…

– У мене танцювальна родина. Мама — професійна балерина, тато — танцівник. Вони  – солісти Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. Садовського. Танцює і мій молодший брат. Свого часу я займався у ансамблі народного танцю «Барвінок», – починає розмову Олексій. — Після закінчення школи №34 я та мої друзі із «Барвінку» вступили у столичну хореографічну студію при Національному заслуженому академічному ансамблі танцю України ім. П.Вірського. Звісно, випробування були серйозні, але ми із цим справились. У цьому мені допомагав і мій батько та педагоги з «Барвінку». У студії я займався два роки. Після того отримав пропозицію попрацювати у Туреччині та змінити стиль танцю із народного на сучасний.

– І що Ви робили у Туреччині?

– Почну, мабуть, із того, що два роки тому мене збила машина у Вінниці. Була дуже сильна проблема із коліном, тож лікарі сказали його розробляти. Допоміг мій дядько, котрий нині мешкає у Франції. У нього були знайомі, котрі запропонували роботу у Туреччині у ролі аніматора. Дуже багато знайомих, які разом зі мною навчались у ансамблі імені П.Вірського, поїхали і отримали депортацію з Туреччини, бо працювали неофіційно. Я погодився на пропозицію щодо роботи аніматором. Вивчив майже досконало англійську мову та досить добре німецьку. Ввечері працював у вечірньому танцювальному шоу, яке відбувалось при готелі для відпочивальників. Близько сорок хвилин шість разів на тиждень потрібно було відпрацювати.

– Хвора нога давалась взнаки?

– Я попередив керівництво, що в мене хворе коліно. Вони дали час для відновлення. А ще допоміг прекрасний клімат Туреччини — я жив неподалік Анталії. Пробіжки біля моря, тренування на піску — через три місяці коліно майже повністю відновилось. Тож паралельно я продовжив для себе займатись вуличною акробатикою. Мені це дуже подобається. Це маленька часточка адреналіну, яка дає мені енергію.

– А до Франції як потрапили?

– Знайшов оголошення про кастинг танцівників на роботу у французьке кабаре.

Зняв відеоролик тривалістю хвилину, в якому я показав те, що вмію і чого вартий. Це був сучасний танець. Після того мою кандидатуру затвердили. Із попереднього місця роботи без проблем відпустили. Наразі я живу та працюю у французькому регіоні Ельзас. За версією місцевого видання «Говорить Ельзас», наше кабаре, яке із французької перекладається як «Райське джерело» — найкраще в регіоні. Воно нове, йому всього десять років. Назва така, тому що поряд з нами тече гірська річка, із якої люди п’ють воду. Вона багата йодом та мінералами. А у нашому кабаре її можна побачити під прозорою скляною підлогою.

– Як проходить Ваш робочий день у кабаре?

– Дуже легко. Переважна більшість наших відвідувачів — це пенсіонери, які сидять вдома і їм нема чим зайнятись. І для них це можливість провести гарно час. Приїжджають вони до кабаре близько сьомої вечора, обов’язково маленький аперитивчик із келихом вина, тоді їм виносять їжу. Поки люди вечеряють, для них співає наш оперний співак та робить анімацію. Після того у нас тригодинне танцювальне шоу для гостей — повноцінний спектакль із сюжетною лінією. Його нам поставив фіналіст першого сезону «Танцюють всі» Олександр Лещенко, якого теж запросили у Францію. Це номери за участі балету, який складається із десяти осіб та виступів акробатів. Усі ці люди майже всі з України. Я — єдиний вінничанин і наймолодший серед всіх. Думаю, що взяли мене на роботу, такого молодого, через те, що виконую акробатичні трюки. Наш колектив дуже дружний, це радує. Додам, що взимку ми ще ставимо спектаклі для дітей. Працюємо чотири дні на тиждень. Тож робота як для професійного танцівника неважка. Тому маю вільний час, аби подорожувати та порозвиватись для самого себе. Щодо проживання, то нам видали приватний дім для десяти персон. Харчуємось самостійно. Крім того, компанія повністю оплачує страхування, податки та інше. І як бонус ми отримуємо набагато вищу заробітну плату ніж у Туреччині. Нещодавно я підписав контракт і залишаюсь на роботу у Франції ще на один рік.

– Які враження від життя у Франції?

– Ми живемо у комуні, де 1500 мешканців. Середній вік – 60 років. Тобто це пенсіонери, які тримають для себе виноградники. Скрізь люди п’ють вино, вони веселі та добрі. Пригадую, як одного разу дав інтерв’ю місцевому виданню і розповів, що їжджу на роботу і назад на скейті. Після того місцеві стали зі мною вітатись і казали: «Дивіться, артист їде на роботу». А ще там інший менталітет та ставлення до людей. У допомозі не відмовляють. Люди набагато позитивніші. І якщо ти йдеш по вулиці і підтанцьовуєш під улюблену пісню — це норма. А в Україні скажуть, що якийсь придуркуватий. І хотілось би, щоб у нас частіше усміхались, нікуди не поспішали.

– А батьки як ставляться до Вашого вибору працювати у кабаре?

– Вони мене дуже підтримують, і за це їм щира подяка. На жаль, в Україні як танцівник на хліб з маслом собі не заробиш. Є хороші колективи, хороші підтанцьовки, які дають 500-600 доларів на місяць. Але потрібно працювати з ранку до ночі. У Туреччині, Франції та інших країнах це набагато легше. І там до танцівників ставляться набагато краще. Наприклад, якщо в Україні ти отримаєш якусь серйозну травму ноги, тебе просто викинуть з колективу. А ось у Франції тебе повезуть у лікарню, дадуть лікарняний і будуть слідкувати, щоб все було добре, бо це сталось на роботі.

– Зараз Ви проводите заняття для діток, які займаються художньою гімнастикою у приміщенні, яке люб’язно вам надали у технологічно-промисловому коледжі. Розкажіть про це детальніше.

– Усі запитують, що я даю для цих дівчаток: хореографію чи закачку. В першу чергу, я хочу більше їх навчити полюбити танець. Ту справу, якою ти займаєшся. Коли я виходжу на сцену, розумію, що це моє, від цього отримую задоволення. І коли бачу, що люди так само отримують позитивні емоції від моєї хореографії, вкотре пересвідчуюсь, що на правильному шляху. Мене завжди вчили: краща зарплата танцівника — це аплодисменти. Якщо ти у залі бачиш людину, яка сидить і їй нецікаво, значить, маєш станцювати так, щоб вона змінила свою думку на протилежну. І якою б не була складною техніка, ти танцюєш так, ніби тобі це легко і круто!

У старшій групі, з якою займаюсь, дівчатам від 10 до 16 років. Серед них є чемпіони із художньої гімнастики. Я допомагаю їм зробити танець більш пластичним, щоб шия була довшою, правильна постава, і більше дати любові до хореографії. Аби ці діти з усмішкою проходили на тренування. А ось молодшим діткам даю закачку, аби їхнє тіло було готове до будь-яких навантажень. Звісно, важко втримати увагу 5-6-річних дівчаток, бо навіть після маленької паузи їх важко зібрати. Тому, в першу чергу, з ними треба говорити. Саме такою є методика моєї мами. Після того даю дітям фізичне навантаження. Але це не віджимання чи присідання, а те, що корисне для художньої гімнастики. Далі запитую у дівчаток, чи зрозуміли вони, для чого я їм дав це завдання. А на третій раз можна і прикрикнути. Але зовсім трішки. Знаєте, заняття із цими дітьми — одне задоволення. Їхні оченята, які горять бажанням танцювати, і усмішка дарують виключно позитив і надихають.

– Де бачите себе через два роки? Чи плануєте повертатись до Вінниці?

– Хотілося б бути у Франції та прагнути до роботи у ще кращих кабаре, які там існують. Крім того, чимало вінничан, котрі свого часу танцювали у «Барвінку», вже давно живуть у цій країні і дуже задоволені. Я теж би цього хотів. Хотів би жити по-іншому. Вступити до місцевого університету і отримати спеціальність хореографа, щоб мати кваліфікацію і викладати дітям. І, звісно, вивчити французьку.

– У свої 21 Ви вже стільки досягли. Зіркою себе вважаєте?

– Ні. Я задоволений, що діти мене люблять, слухають, і я бачу, що їм це подобається. Мабуть, тому, що танці викладає молода людина, яка їх розуміє. Практично ми з ними на одній хвилі.

Вікторія Микитюк
Фото Олексія Бойка