Студентка Юлія Кінас рік прожила в Італії по програмі навчального обміну Erasmus від університету Кохановського із Кельце… І тепер під час канікул у рідній Вінниці наша землячка відверто розповіла про міфи італійської «Дольче Віти», «бідну» стипендію в 500 євро та «маминих синків» у 40 років!

– Ти хотіла навчання в Італії чи універ з Італії обрав тебе?

– Ще в 11-му класі 23-ї школи я мріяла про «Апеннінський чобіток», бо для нас Італія – країна краси, тепла, смачна і безтурботна, вся в «Армані», «Ферарі» та «Дольче@Габбана»… І я погодилась 2-й курс навчатись у L’Universita degli Studi della Tuscia у містечку Вітербо, за 80 кілометрів від Рима… Перші враження були прекрасні, ейфорія та 100% щастя! Але, як показав час, студенту важко скрізь, навіть під італійським сонцем.

– Ти маєш на увазі стипендію у 500 євро?

– Ні… Перш за все, довелось екстремально швидко вчити мову і вчитись жити за 500 євро на місяць, яких часто не вистачало! Бо в Україні та Польщі це дуже хороші гроші, а в Італії мені щомісяця бракувало по 50-100 євро… Особливо взимку, коли треба платити за опалення і яблука по 3, а картоплю по 2 євро за кіло! Спершу я ще переводила ціни по курсу 30/1, але від цих підрахунків можна схибнутись… Тому я наймала дешеву квартиру, економила і звикала до їхнього повільного способу життя! Бо вранці вони за 15 хвилин до роботи чи навчання мають випити в кафе каву із круасаном, а вдень можуть 4 години неспішно обідати під час сієсти із келихом вина і одним із сотень видів своєї пасти… Субота – це день тотального загулу. А в неділю всі ходять до церкви і в обід до мами! І це святе, яке не можна пропустити чи зігнорувати!

– До українців нормально ставляться? Наших там багато?

– Скажу чесно, мене часто сприймали за американку і питали в крамницях: «Ти амерікано?»… Кажу – я з України! Тоді вони вибачаються і питають через речення: «Як там у вас у Росії?»… Ще раз кажу – я з України, ми інші, не росіяни! І чую мільйон вибачень, бо там ввічливість — одна з головних рис.

Щодо земляків, то студентів з України насправді мало… Є заробітчани, і їх одразу видно по одягу, по манерах, по чисельних торбах в руках жінок! І якщо є молоді люди з України – то це діти заробітчан, що приїхали так само на роботу. Про туристів інша мова, бо їх можна зустріти хіба що у великих містах північної Італії за шопінгом чи в музеях. Але коли ти дивишся на своїх, то вже в очах читається: «Слава Україні!». І це дуже торкає серце при зустрічах…

– Заробити на піцу і каву студенту реально?

– У них 12% безробіття, і вільних місць із гарною платою насправді мало. Тому доводилось співати на вулиці чи в кафе із другом Дані з Іспанії, який грав на гітарі. І знаєте, це не найгірший спосіб підзаробити, коли за 2 години співу вам у барі накидають в коробку 150 євро на двох та викупають в оплесках!

– До тебе залицялись місцеві кавалери?

– За навчанням просто бракує часу на щось особисте, хоча піти на вечірку чи зібратись в компанії з однолітками дуже просто… Бо там майже всі вечеряють у кафе та ресторанах! Звісно, чоловіки у них дуже стильні, емоційні та гарні… Але відстань між жінкою і чоловіком завжди є, бо італійки на показ дуже відкриті, але так просто ти її нікуди не запросиш… Вони тримають марку і не дають розпускати руки! Тому навіть професор, який приймає у тебе залік в університеті, не закриває під час іспиту двері, щоб не було жодних питань. Втім, із тим же професором під час перерви чи ввечері студент може по дружбі піти в кафе на каву чи келих пива, і це нормально! Всі вони думають про серйозні стосунки та родину після 30 чи навіть після 40-ка років, а в молодості гуляють-розважаються… Бо у них є все – море, гори, історія, вино, спагетті, які їм подарував Бог… Тому вони нікуди не поспішають, «не паряться», майже не бувають на морі, не подорожують, бо все ще попереду і треба насолоджуватись кожним днем тут і сьогодні…

А ще – 70% італійських мужчин — це абсолютні «мамині синочки», які у всьому слухаються маму!

І якщо ти не подобаєшся його мамі, то шансів на стосунки чи шлюб із Мауріціо або Маріо у тебе просто «нуль!»

– Тобто вони живуть у стилі «Дольче Віта»?

– Так… І якщо цей стиль приміряти до нас, то ти обираєш в Італії гроші та комфорт чи ностальгуєш за Україною і повертаєшся додому наперекір усім життєвим проблемам! Знаєте, у нас дуже мало видно усміхнених щасливих людей на вулицях, хіба що молодь цілує своє перше кохання. А ці «макаронники», які не ображаються на таке прізвисько, просто дарують свої посмішки перехожим і вільно із тобою готові познайомитись на лавочці, в кафе, на східцях біля пам‘ятника чи у крамниці… І для них не важливо, скільки євро в кишені, чи дороге у тебе авто і чи твій тато великий начальник.

Цього щастя нам поки що бракує, бо ми так само гарні, розумні, співочі та ще більш активні в пошуках успіху за будь-кого із європейців! Тому я вірю, що як тільки в Україні перемогою закінчиться війна, як тільки будуть нормальні зарплати і пенсії, а вчитись можна буде без хабарів у будь-якому вузі відповідно до своїх знань, то щасливих людей на вулицях Вінниці буде в рази більше! І сьогодні я щаслива від того, що, наприклад, із рідними їду на дачу збирати абрикоси.

Юлія КІНАС
Роман КОВАЛЬСЬКИЙ