Усе, що в Радянському Союзі відбувалося, навіть у найстрашніших казках не описано — це моторошний, абсурдний, затягнутий на 70 років фільм жахів: настільки важкий, що ми й досі після його перегляду не оговталися й до жодної іншої картини звикнути не можемо.

Ви тільки зверніть увагу: скільки відомо про звірства в сталінських таборах, про баржі, які разом з інакодумцями затоплювали, про розстріли просто на робочих місцях, про мільйони сиріт — дітей ворогів народу, а все одно знаходяться ті, хто хоче знову назвати Волгоград Сталінградом або виходить на мітинги компартії, яку Єльцин лише тому, що горілка завадила, не заборонив, і кричать: «Ста-лін! Ста-лін!». Дурні, ви хоч знаєте, що кричите? Я страшну річ скажу: навіть Гітлер і то кращий за Сталіна! Так-так, і хоча Гітлера я ненавиджу, поважаю на півграма більше, бо він хоча б своїх, німців, майже не чіпав, а цей косив усіх підряд: і осетинів, і грузинів, і росіян, і українців… Наче відчував, що через десятиліття знайдеться такий, як Зюганов, здатний багатомільйонному народові доводити, що Сталін дорожчий і цінніший за Пушкіна, бо зробив більше…

Я хотів бути почутим! Про те, як система, яку ми досі оспівуємо й вихваляємо, труїла людей (у найкращому разі — вбивала, у найгіршому — змушувала вбивати інших), не просто нагадувати треба — необхідно! Щоб не було до неї повернення, щоб навіть думки такої ні в чиїй голові не виникало, що там, у тому часі, було добре! — ну що доброго може бути, коли пів країни сидить, а пів країни саджає?

Ті, хто саджав, до речі, ще живі — це ті, хто сидів, майже вимерли, а я, чиє дитинство було споганене, чиє місце народження — найпрекрасніший Київ — отруєне й навіки пов’язане у спогадах із тим, як розкидало нашу сім’ю по всьому Союзу (батько на Колимі ліс валив, мати містами й селами поневірялася, я світом пішов голодранцем), завжди казав і казатиму: не смійте, не смійте тужити за пеклом — пам’ятати треба добро, а не зло!

Усі наші біди, між іншим, від того, що добра ми не пам’ятаємо. Наприклад, що отримали за цю Перемогу ті, хто воював, кому вони зрештою потрібні? Років сім чи десять тому по телевізору показали сюжети, зняті в Росії та Німеччині: лежить старий наш фронтовик, без ніг, у якомусь закіптюженому кутку, поруч страшні, потворні протези валяються (хто тільки їх зробив?), а потім — Мюнхен, затишний будиночок, клумби з квітами, піщані доріжки… Однією з них до свого «мерседеса» бадьоро крокує старенький — колишній солдат вермахту: у житті не скажеш, що обох ніг у нього немає! То хто переміг, питається, ми чи вони? Чи наш товариш Сталін і всі наступні товариші та панове, яким абсолютно байдуже до того, що хтось втратив здоров’я на війні, щоб вони зараз роз’їжджали в дорогих машинах і вибирали собі годинники за сотні тисяч доларів?

Нас, обірванців, голодних, вошивих, сиріт і злидарів, у воєнні роки в республіках Середньої Азії прихистили. Узбеки, казахи, таджики пускали евакуйованих під дахи своїх домівок, останнім коржем із ними ділилися, а тепер у Москві їхніх дітей та онуків за людей не вважають, та й у Києві, я певен, ледве побачивши, гидливо фиркають і цим принизливим словом «гастарбайтери» називають. А чому б росіянам — я питаю — з «гастарбайтерами» за допомогу евакуйованим не розрахуватися, компенсацію не виплатити — з нафтових грошей? Невже вони тоді на нас не витрачалися, чи хтось вважає, що підмітати вулиці й штукатурити стіни — єдине, на що ці «гастарбайтери» здатні? Якщо так, то ми, переможці, нічим не кращі за нацистів, які ділили нації на вищі й нижчі, — гідні діти батька народів, як не крути…

Роздавати поради, як жити, права я не маю — зрештою, і сам цього не знаю. Будь-хто може дорікнути мені тим, що я отримував у СРСР премії, нагороди й звання, що мій батько був одним із найжорстокіших слідчих київського ОГПУ, садистськи допитував людей, вибивав гроші й свідчення… Ні пройдений шлях, ні власну біографію я змінити не можу, але переконаний, що в минуле повертатися не можна, і жоден орден, жодне у світі благо не варте єдиної сльозинки скривдженої тобою людини.

Я вдячний за те, що висловився, і за те, що мене почули, а якщо почули й зрозуміли інші, значить, усе було недарма — наша зустріч, бесіда та й саме життя…

Леонід Бронєвой