Подружжя Галицьких-Верещагіних вже 13 років живе у одному із найкрасивіших європейських містечок – Зальцбурзі. Там Євген та Ольга вдосконалили свою майстерність і стали відомими й шанованими музикантами.

Вони володіють грою на усіх клавішних інструментах. Їх запрошують на найкращі фестивалі, концерти та майстер-класи. Нещодавно до Вінниці приїхала Ольга Галицька й у ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню розповіла про шлях до музичного Олімпу та життя у Австрії.

– Я із вчительської родини, в якій ніколи не було музикантів. Із п’яти років пішла займатись до Вінницької музичної школи №1 по класу фортепіано, співала у хорі. Навчання було успішним і мені дуже подобалось, — починає розмову Ольга. — На випускний я влаштувала великий сольний концерт. Вступила в музичне училище імені Леонтовича. Та невдовзі у моє життя прийшло велике та щире кохання – мій чоловік Євген.

– Розкажіть детальніше про вашу історію знайомства.

– Чоловік із дуже цікавої сім’ї: його прадід Федір Верещагін був 36 років поспіль директором Вінницького обласного музично-драматичного театру імені Миколи Садовського. На фасаді театру встановлено меморіальну дошку на честь Федора Верещагіна, а одну з вулиць названо його ім’ям. Нас із чоловіком познайомила музика. Євген перші навички гри на органі отримав під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Георгія Куркова. Паралельно він навчався із моєю тіткою у педагогічному університеті, й вони товаришували. Одного разу всі разом ми зустрілись у кафе і хлопець став розповідати про орган, запрошував прийти послухати його гру до костелу Матері Божої Ангельської, в якій, до речі, був охрещений.

Я все літо проходила до костелу, аби почути, як займається та грає меси хлопець. У 2003 році Женя отримав стипендію фундації Іоанна-Павла ІІ і почав навчання на факультеті музикології Люблінського католицького університету. Паралельно він встигав брати участь у різноманітних фестивалях та майстер-класах в Україні, Польщі та Литві. Ми постійно спілкувались, а через деякий час розписались. Невдовзі я прийняла рішення переїхати до коханого у Люблін. Там пройшла курси, вивчила мову, провчилась в університеті.

Вчитель мого чоловіка порекомендував йому для вдосконалення майстерності їхати у Зальцбург. Ми спакували валізи й вирушили у зовсім чужу країну. Вчили мову та разом вступили до зальцбурзької консерваторії «Моцартеум», яка у 1841 році була заснована за участю вдови Моцарта. Чоловік був на відділенні органу. Я спочатку була гостем-студентом на фортепіано. Тоді захопилась грою на клавікорді – старовинному клавішно-струнному ударному музичному інструменті. Барокова музика так захопила, що я ще більше хотіла нею займатись. Тому зважилась на авантюру — пішла на вступні іспити гри на клавесині – зовсім не знайомому на той час інструменті. Один твір зіграла на ньому, інші – на клавікорді. Не повірите, якимось дивом мене взяли на навчання. За семестр доводилось платити 750 євро, бо Україна не була членом Євросоюзу. Допомагали фінансово спочатку батьки, а тоді ми стали шукати підробітки.

– І чим займались, аби заробити гроші?

– Пробувала працювати нянею, до сих пір зі всіма родинами маю гарні відносини. батьки дітей стали друзями або кумами. Ми отримували одноразові стипендії, грали та співали у театрі, хорі, операх, для туристів… Одного разу співали та танцювали у виставі «Евгений Онегин». Нас взяли через знання російської мови. Довелось мені зіграти і в документальному фільмі про Моцарта. І я за це отримала ще й гарний заробіток. Чоловік як органіст у багатьох костелах грав меси. Потім він навчив цьому і мене. Мій головний інструмент нині – клавесин. З ним я виступаю, а ще даю уроки гри на фортепіано.

– А як складається музична кар’єра чоловіка?

– Не повірите, але зараз він закінчує навчання на юриспруденції. Він вже три роки працював в університеті асистентом. Втім, музика у житті коханого завжди присутня. Минулої осені він приїжджав до Вінниці на міжнародний органний фестиваль «Музика в монастирських мурах». Євген казав, що то був його останній виступ. Але як тільки повернувся до Австрії, його стали знову запрошувати на концерти. Він брав участь у запису диску, продовжує грати меси, він керівник хору в костелі.

– Ольго, знаю, що ви ще й мама трьох дітей… Як встигаєте і чи допомагає держава?

– Малеча народилась у Австрії. Старша дитина цьогоріч йде до першого класу. Молодші ходять до садочка – сплачувати за нього можна по мірі своєї фінансової спроможності. Неодноразово нам допомагали із оплатою з університету мого чоловіка. Отримали соціальне житло – чотири кімнати, за які майже половину сплачує місто. І це, незважаючи на те, що ми ще не австрійці. За це велика подяка. Медичне обслуговування у країні відбувається завдяки страхуванню, тому додаткових коштів сплачувати не потрібно. Медицина на високому рівні. Щеплення діти отримують безкоштовно. Лише одне я придбала сама, бо у Зальцбурзі через високу вологість багато кліщів.

– У Австрії шанобливе ставлення до музикантів?

– Для цього там треба завжди грати на високому рівні, що ми й робимо. До речі, одного разу нас із чоловіком запросили як українців на місцеве радіо. Там ми співали у прямому ефірі українських пісень.

– Плануєте залишатись жити у Зальцбурзі?

– Хочемо скоро переїжджати у столицю – Відень. А далі – нові міста. І якщо опинимось десь за океаном – будемо дуже раді. Та про рідну Вінниччину ніколи забувати не будемо, вона завжди у наших серцях.

Віталіна Трудько