У свої 16 років Анна Майстер спорту України по «Сумо», Майстер спорту по «Кураш» та Кандидат в майстри спорту по «Вільній боротьбі».

Нещодавно ця дівчинка виграла «Кубок Світу по «Годзю-ро карате і Кобудо» , а ще вона дворазова призерка чемпіонатів Європи по «Сумо».

Загалом Анна Гаврищук випробовує свої сили аж в 10 видах бойових мистецтв: сумо, вільна боротьба, дзюдо, самбо, кураш, боротьба на поясах (алиш), панкратіон, рукопашний бій, універсальний бій та годзю-рю карате і Кобудо. Та унікальність цієї дівчинки в тому, що в усіх перерахованих видах спорту вона змагалась і здобувала призові місця. Наразі Анна продовжує експериментувати й з іншими видами.

– Аню, звідки така тяга до бойових мистецтв? 

– Навіть не знаю, можливо то генетично від батька передалось, він теж займався боротьбою. Але він, якщо чесно, хотів мене бачити на танцполі, а не на татамі (сміється). Пам’ятаю, саме батько відвів мене на танці в 6 років. Та вони мені не вдавались, хоч якби я не старалась, а перепробувала я чимало видів танців. Потім батько відвів мене на плавання. Мені подобалось, але не настільки, щоб займатись ним професійно. А коли ми переїхали до Феодосії, мені тоді було 12 років, то в школу прийшли зі спортивної секції дзюдо. Батько запитав чи я не хочу спробувати, я загорілась. Пішла спробувала й мене, практично, затягнуло в цей спорт.

– А чому ви переїхали до Криму?

–  Батько їздив по Україні через свою роботу, а ми з мамою супроводжували його. У Феодосії були рік, потім поїхали на Одещину в Овідіопіль. Там я знайшла теж секцію з дзюдо, продовжила свої тренування. Думаю, мені щастить з тренерами, адже саме від тренера залежить чи буде дитина зацікавлена в тому чи іншому виді спорту. Повернувшись до Вінниці, почала ще більш активна займатись бойовими мистецтвами.

– Тобто до дзюдо ти добавила ще кілька видів боротьби?

– Саме так. Мої тренери ДаіауріВажа та Тросюк Світлана навчають мене борцівської техніки, зокрема сумо, боротьби на поясах та вільної боротьби. А тренер Сергій Заяц дає мені ударну техніку та специфіку змішаних єдиноборств (повноконтактних видів спорту).

– Я так розумію, твій вибір займатись жіночою боротьбою батько підтримав, а як до цього поставилась мама?

– Так, батько мене дуже підтримує. Він для мене і наставник, і особистий тренер, і друг, він же заміняє цілу групу підтримки на змаганнях. А мама ніколи не була проти мого вибору, але звичайно вона дуже болісно реагує на мої програші, адже зазвичай вони відображаються на моєму тілі: синці на обличчі і ноги травмуються. Зараз мама трохи протестує, бо пішли бойові удари, повноконтактні бої. Однак батько вміє її заспокоїти, тим більше, що це точно той напрям, куди я хочу рухатись.

– Друзі та твій хлопець як ставляться до твого захоплення бойовими мистецтвами?

– В моєму оточені, в основному одні спортсмени. Дві найкращі подружки Олена та Валерія теж борці. І коханий займається вільною боротьбою та сумо, з ним познайомилась я в спортивному залі.А в студентському колективі я намагаюсь подавати себе більш жіночною, щоб на мене не дивились як на пацанку, або монстра якогось (сміється).

– Яку, до речі, спеціальність собі обрала?

– Я дуже хочу стати тренером-викладачем з бойових мистецтв. Я вже трохи пробувала себе в цій ролі, допомагаючи своїм тренерам. Це дуже круто. І тому я свідомо обрала факультет фізичного виховання, навчаюсь у нашому вінницькому педколеджі, на 2-му курсі. По його завершенню, піду в університет.

– Чи бували в твоєму житті випадки, коли тобі доводилось використовувати свою силу не на тренуваннях чи змаганнях, а на вулиці, наприклад?

– Взагалі-то, найперше на що акцентують увагу в бойових мистецтвах та боротьбі, це вміння контролювати свої емоції, свій гнів. Я ніколи не використаю свою силу на ситуацію, яка не загрожуватиме моєму життю, чи життю моїх близьких. Хоча, був один випадок. В спортивному таборі, до нас в кімнату, де я проживала з двома своїми подругами – Валерією та Оленою, ввірвався один боксер… Ми вже готувались до сну, були одягнуті в піжами. А він вломився в двері й натрапив на трьох бійців. Якщо коротко, боксера виводили під руки…

– Як тобі вдається брати участь та бути успішною в цих 10-х видах спорту, причому в змаганнях різного рівнів (обласні, загальнодержавні змагання)?

– Багато-хто мені говорить, що це неправильно, бо якщо розпилюватись на всі види, то не буде результату в жодному з них. Але на даний момент мені це вдається. Взагалі, практично в усіх видах бойових мистецтв є спільна основа, а от окремим ньюансам: спеціальним ударам та техніці мене й навчають зараз. Наприклад, якщо це боротьба, то можна відточити кілька коронних кидків до автоматизму, які будуть підходити під всі види. Хоча переключатись нелегко.

– Ти унікальний боєць, але це твоє перше інтерв’ю, як так сталось?

– Завдання спортсменів – активно тренуватись, перемагати, піднімати рівень своєї майстерності, ми мало піклуємось про те, чи знає ще хтось про наші здобутки. Звичайно, коли ти захищаєш честь міста чи взагалі держави, то хочеться, щоб про твої перемоги чули, тобою пишались, але можливо то прийде з часом.

– Як ти переносиш травмування? Хочеться пожаліти себе, поплакатись комусь?

– Під час самого бою, я не відчуваю болю, певно адреналін його блокує. А вже після, коли синці виступають, то звичайно не дуже зручно виходити на люди. Але то тільки з естетичної точки зору. З фізичної, то певно маму та мою бабусю мої синці більше болять. Взагалі й батьку неприємно дивитись як мене б’ють. Пам’ятаю в мене був спаринг з панкратіону з дуже міцною дівчинкою, вона мене перемагала. А батько був секундантом на цьому бою, і я боковим зором бачу, він хоче викинути рушник, тобто припинити бій. І я кричу йому «не вздумай», просто мені легше самій здатись, чим припинити бій, бо тоді перемогу автоматичну віддають суперниці. Батько, до речі, за це мене сварить, що я не можу вчасно зупинитись.

– В тебе є ще сестричка, чим вона займається і як сприймає твій вибір?

– Я для неї гордість. Їй 6 років зараз. Одного ранку, я ще спала, а вона завела в мою кімнату своїх друзів і каже: «бачите всі ці медалі та кубки, це все моєї Ані». Вона теж спортом займається, щоправда зараз більше акробатикою, але вона вже пробувала себе в сумо та дзюдо, то можливо піде моїм шляхом.

– А скільки, до речі, у вас кубків та медалей?

– Я їх не рахую, це такі забобони в спортсменів. Але одного разу вчепила собі всі медалі на шию, щоб сфотографуватись, то насилу втримала шию рівно.

– До чого зараз готуєшся, плануєш їхати на якісь змагання?

– Готуюсь до Чемпіону Європи з Карате, він буде проходити в Португалії, у вересні. А ще я хочу зайти в штатну збірну України. Зараз я член збірної, але не постійної, тому що крім карате займаюсь ще й іншими видами боротьби. Перед Португалією ще має бути Чемпіонат Європи з універсального бою, я готова, але його вже вкотре переносять, то можливо, що й не поїду. Батько, до речі, зробив імпровізований спортзал, де я можу потренуватись саме до універсального бою: потрібно пройти полосу перешкод, кинути ножі в ціль, зробити влучні вистріли, а потім вийти на ринг.  То я тренуюсь зараз вдома, замість зарядки.

– Які ще плани на майбутнє?

– З вересня планую піти в школу моделей, щоб потішити свою жіночу сторону (сміється). Мама дуже цьому рада. Та й я теж. Буду щаслива, якщо мене навчать всяким суто дівочим штукам: правильно одягатись, фарбуватись, носити підбори, виходити на подіум, а ще фотографуватись. Головне, щоб все це не відбирало в мене часу з тренувань, бо першочергове  – все ж спорт.

– Чи дорого сьогодні займатись 10-ма видами спорту?

– Змагання дорогі, бо треба ж і на дорогу, і на проживання там, а ще ж потрібно придбати для кожного виду свій костюм, свою екіпіровку, та ще й двох кольорів. А ще захист, голови, зубів, обов’язково для дівчинки – захист грудної клітини та пахової зони. В мене немає всіх костюмів, тренери дають свої інколи. Але з часом мені потрібно буде їх придбати. А закордонні поїздки, то взагалі… їх варто оцінювати в іноземній валюті. Наприклад, Португалія мені обійдеться, щонайменше в 800-1000 тис. євро. Дуже надіюсь, що мене підтримають друзі, знайомі та родичі, адже там я представлятиму, в першу чергу, Україну.