Крім богослужінь та домашніх справ, отець Сергій займається ще й будівництвом нового храму. В ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню протоієрей розповів про свій шлях до Бога, сім’ю, втрату коханої дружини та життя після…

– Ми зустрічаємось біля храму на честь святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова, настоятелем якого є отець Сергій. Збудований він у 1943 році за дозволом німців. Священик додає, що близько місяця тому невідомі вкотре тут вчинили крадіжку. Спеціальними ножицями відламали прути на вікні та залізли всередину. Око поклали на старовинну ікону Іоанна Богослова, але в останній момент втрутився, напевно, сам Господь, бо вона застрягла у вікні. В результаті грабіжники винесли із собою церковну чашу… Сам настоятель храму додає: зла не тримає, а злочинцям доведеться відповідати за свій гріх на суді Божому.

Отець Сергій йде до могили матушки Наталії, яка похована неподалік церкви. Тут ми й записуємо інтерв’ю.

– Матір моя родом із Сальника, тато із Сутисок, що на Тиврівщині. У нашій родині було 11 дітей: шестеро хлопців та п’ять дівчат. Я — найстарший. Свого часу здобув освіту електрозварювальника у Калинівці. Тоді наша родина була зовсім далекою від Бога. Але одного разу у матері почались серйозні проблеми зі спиною. Де вона тільки не лікувалась — краще не ставало, вона була лежачою. Від однієї із жінок вона вивчила молитву «Отче наш» й стала її повторювати. Таким її став шлях до Всевишнього. Повернувшись із лікарні, мама охрестила молодших дітей і стала ходити до храму. Пригадую, як перед армією пішов до сповіді. А коли демобілізувався і влаштувався на роботу, парафіянином став і я. Пропрацювавши рік на машзаводі, побачив, що то не моє. Покійний архімандрит та настоятель Лемешівського монастиря отець Феодосій запропонував бути священиком. Я спочатку незгоден був, бо знав, що це велика відповідальність. Але невдовзі таки зрозумів, що хочу служити. У Браїлівський монастир я пішов на послух до отця Феодосія. Після його благословіння та рекомендації був рукоположеним у священики. На рік молодший за мене брат служить священиком у Росоші Липовецького району. Сестра — монахиня у Браїлівському монастирі.

– А як із дружиною Наталією познайомились?

– Вона народилась у селі Мізяківська Слобідка, що біля Павлівки. Познайомились ми у цьому храмі. Я тут вже трохи читав, співав на криласі. І одного разу серед парафіян мій погляд зупинився на Наталі. Звісно, вона була красивою дівчиною, але для мене то другорядне. Вразила її духовна краса. Я відчув, що це саме моя людина. Підійшов та познайомився із дівчиною. З’ясувалось, що Наталія — також із багатодітної родини. Із восьми дітей вона була наймолодшою. Її рідна сестра Євгенія була дружиною сина настоятеля цього храму — вже покійного отця Василя. Зустрічались ми з нею кілька місяців. Після того одружились.

Невдовзі отець Феодосій дав мені рекомендації, а вже покійний митрополит Макарій рукоположив у сан священика. Найперша моя парафія була у селі Балабанівка Оратівського району. Пробули ми там із дружиною три місяці. Після того мене перевели у Хмільник, де прослужив у Покровському храмі 11 місяців. Далі служив у Пикові, Шепіївці, Кам’яногірці та Мізякові Калинівського району. Жили ми спочатку на батьківщині дружини, а вже останні 10 років — у Павлівці. Настоятелем храму я чотири роки, до того був помічником отця Василя. Із дружиною Наталією народили десять дітей. Найстаршій Ніні — 22 роки. Вона навчається у Києві у педагогічному інституті. 21-річна дочка Іра вже має освіту та працює. 19-річний син Денис закінчив навчання у вінницькому училищі. 17-річна Таня також студентка цього ж закладу. 16-річний Роман, 14-річний Ігор, 12-річний Сергій,10-річна Марія та 7-річний Олександр ходять ще до школи. Найменшенькому та любимому Олексійку — 5 років.

– Ви виросли у великій родині. Мабуть, і мріяли про таку?

– Чесно кажучи, я не проти був. Та й, згідно з християнськими законами, скільки Бог дає діток, стільки в нас і є. У Вінницькій єпархії наша родина вважається найбільшою. А це зі всіх шести районів області. Оскільки чимало часу я віддавав церковній справі, дітьми більше займалась матушка. А господарством — разом, коли вільний був від служби. Дружина ходила із дітьми до храму по можливості, допомагаючи на криласі. А як підріс наймолодший син, відвідувала служби регулярно, займалась недільною школою, допомагала тим, хто цього потребував. Завжди у всьому підтримувала. Її втрата дуже сильно відчутна. Особливо у духовному житті.

– Згадайте останні місяці життя дружини…

– Наприкінці минулого року матушка стала скаржитись на біль у животі. Ми звернулись до місцевої лікарні, а звідти отримали направлення до онкодиспансеру. За кілька днів почули страшний вердикт лікарів — рак шлунка останньої стадії. На жаль, лікування у такому випадку було малоефективне. Дружина сприйняла свій діагноз як справжня християнка. Мене дуже здивувало, але жодного слова про те, що вона шкодує за чимось чи у розпачі, за що їй ці всі випробування, не було. Вона лиш повторювала, що скільки Бог відвів їй — стільки й проживе. Перед смертю Наталія благословила дітей, із кожним окремо поговорила… Залишила для них зошит, в якому детально розписала про своє життя, як потрібно жити і що робити. Ще за життя дружина заповіла, аби її похоронили у Павлівці, щоб ми із дітьми завжди могли відвідати її могилку.

– Вас шокувало те, що за життя обговорювали смерть?

– Ні. Ми, православні, маємо розуміти, що рано чи пізно приходить зустріч людини із Богом. Ми ж не всі одночасно покидаємо це життя. Просто сучасна людина шукає тимчасових благ. Треба прагнути не до фінансового благополуччя, а духовного багатства. Найцінніше, що у нас є — це душа, бо вона безсмертна. А ще пам’ятаймо першу заповідь, у якій йдеться про те, що якщо людина любить когось більше ніж Бога, то недостойна бути у Небесному Царстві. Адже він наш творець.

– Як Ви та діти переживаєте смерть Наталії?

– Дуже часто односельчани та парафіяни запитують, що ось той алкоголік чи наркоман — і живий. Я завжди відповідаю, що вони ще не готові піти до Бога, він їм ще дає шанс покаятись. Коли матушка захворіла — ми відразу розповіли дітям правду. Я навчив їх, що не потрібно звинувачувати ні в чому Бога, на все його воля. Тому діти просто плакали, читали акафісти і молились за зцілення мами. Смерть матушки переживаємо дуже важко, ніби відмерла одна моя половина. Звісно, гуртом трохи легше переносити горе. Молодший Олексійко запитує про неї, проситься на ручки. Ми йому розповіли, і він знає, що душа матусі на небі. Старші діти дуже подорослішали, стараються на себе взяти обов’язки матушки. Допомагають на кухні, доглядають птицю, прибирають, гуртом робимо уроки. Стали більше оберігати мене, адже вже десять років маю гіпертонію, в минулому році піднявся цукор. Крім того, опікуюсь будівництвом нового храму. Нещодавно храм відвідував владика Симеон. Він знає про трагедію у нашій родині і завжди опікується нами як матеріально, так і духовно. Дуже вдячний йому за це.

– Порадьте нашим читачам, як пережити втрату найріднішої людини.

– Стараємось не показувати один одному свій смуток. Його бачить лиш Господь. Пережити таке горе можна тільки з вірою у Бога. Якщо людина померла — це не означає кінець. Ні, потрібно ще більше молитись та підтримувати її душу, аби вона очистилась від гріхів. Саме тому ми молимось за те, аби матушка Наталія потрапила до Небесного Царства, і тішимось думкою, що там ми всі разом колись зустрінемось…