Ці слова ветерана Костянтина Олійника з Крижопільської громади Вінниччини — про війну, яка не закінчується в момент, коли військовий залишає службу.

Костянтин вирішив стати військовим ще школярем. Після початку повномасштабного вторгнення він хотів бути ближче до бойових дій і неодноразово просився на фронт. Служив на Донеччині та Луганщині, командував протитанковим взводом, підрозділом розвідки та ротою.

У 2024 році під час бою на Луганщині Костянтин отримав тяжке поранення. Його побратим загинув, а сам він, попри численні осколкові поранення, зміг самостійно дістатися точки евакуації.

Попереду були місяці лікування та реабілітації. Вісім операцій на руці, ще чотири на ногах. Сьогодні Костянтин має інвалідність другої групи та продовжує відновлюватися.

Найважчим для нього стало не лише прийняти зміни у власному тілі, а й усвідомити, що повернутися до військової служби вже не зможе.

Але його історія — не про те, щоб зупинитися.

Сьогодні Костянтин хоче працювати з ветеранами та допомагати військовим повертатися до цивільного життя. Він добре знає цей шлях — як військовий, командир, поранений захисник і ветеран.

«Я знаю, що таке наодинці, коли закриваєшся в собі. Тому в першу чергу потрібна підтримка».

Для нього підтримка — це те, що допомагає людині знову побачити життя після фронту. Підтримка рідних, друзів, побратимів і тих, хто справді розуміє пережите.

«Мене тримає те, що я хочу хлопцям якось ще допомогти і надалі зберегти їм життя».

Війна навчила Костянтина цінувати найпростіше: життя, час, можливість бути поруч із батьками, воду, їжу та звичайні моменти, які раніше здавалися буденними.

Його військовий шлях назавжди залишиться частиною його історії.

«Навіть якщо ти захочеш це забути, це назавжди залишиться з тобою».