«Якби не вишивка, я б не пережила втрати мого любого чоловіка…» — каже Людмила Федорівна Шеремета. Для неї вишивання давно перестало бути просто ремеслом. У кожному хрестику, кожній квітці, кожному кольорі — її життя, родина, спогади, любов і навіть біль, якому вона не дозволяє перемогти.

Вона вишиває свою долю, здається, майже все життя.

Колись Людмила Федорівна була викладачкою англійської мови. Але згодом знайшла себе у трудовому навчанні. Десятки років учила дівчаток працювати руками, бачити красу і створювати її власноруч.

Разом зі своїми ученицями вона опанувала одинадцять складних технік вишивки. А її школа №32 десятиліттями посідала призові місця у конкурсах художньої вишивки.

Сьогодні Людмила Федорівна вже не вчить у школі. Але школа ніби продовжує жити у її квартирі. Тут досі збираються колишні колеги, щоб перейняти майстерність у своєї вчительки.

А вишивати вона продовжує щодня.

«Це ж мої діти»

— Знаєте, якби не вишивка, я б не пережила втрати мого любого чоловіка, — зізнається Людмила Федорівна.

З чоловіком вони познайомилися ще на факультеті англійської мови. Разом ішли життям, разом працювали, разом виховували дітей. Тепер вона часто залишається у своїй квартирі сама. Четвертий поверх, ліфта немає. Але самотність для неї не означає порожнечу. Є нитки, голка, полотно. І є її вишивки.

— Там усі мої емоції — надія, віра, любов. Там я тамую все негативне. Бо ці вишивки — як мої діти.

Їй радили продавати роботи. Не погодилася.

— Дарувати можу.

Саме так вона подарувала одну зі своїх робіт — вишитий портрет Тараса Шевченка редакції «33-го», бо нашу газету читає і передплачує десятиліттями.

Продати — ні. Адже як можна продавати власну дитину?

На створення однієї картини йде місяць. Іншої — і до пів року. За життя картин назбиралося стільки, що по них можна читати біографію майстрині.

Вона вже вишила всі пори року. Але якщо придивитися, каже Людмила Федорівна, там набагато більше, ніж просто весна, літо, осінь і зима.

— Там наче кожен день життя вишитий. Нашого і країни. І пам’ять.

Вишивка почалася із гарнізонів

Людмила Федорівна — дитина військового офіцера. Її дитинство минуло не в одному місті. Батько служив у різних куточках Радянського Союзу. Ленінград, Далекий Схід…

— Ми по всьому Союзу по гарнізонах помоталися.

Саме там, серед військових містечок, і народилася її любов до вишивки.

Дружини офіцерів збиралися разом із дітьми. Вишивали, спілкувалися, передавали одна одній секрети майстерності. Дівчинка дивилася на маму та інших жінок — і вчилася. Так дитяче захоплення поступово перетворилося на справу життя.

Коса до колін і «Артек»

Є у Людмили Федорівни й особливий спогад про Крим. Ще школяркою, як одна з найкращих учениць, вона потрапила до «Артека».

Поїхала туди з косою — такою довгою, що та сягала майже колін. А там були хлопці, перші дитячі залицяння… Одного разу вони прив’язали її косу до лавочки.

Людмила сиділа й навіть не помічала, що сталося. А прив’язали так міцно, що, зрештою, довелося відрізати половину коси.

Сьогодні цей спогад звучить майже як веселий епізод із зовсім іншого життя. Бо Крим, куди вона колись їхала як щаслива школярка, нині окупований росією.

Україна, яку вона обрала серцем

Батько Людмили Федорівни походив із Іллінеччини. Вступив до військового училища, служив у різних місцях, але все життя мріяв повернутися на Вінниччину. Зрештою, сім’я повернулася. Хоча початок був непростим.

Людмилі довелося жити й навчатися в інтернаті на Старому місті.

Пізніше вона сама працювала в інтернатах. Разом із чоловіком її направили працювати до Грушківців. Директором інтернату там був колишній командир партизанського загону Ігор Коцюбинський.

Коли Людмила зайшла до нього, чоловік буквально онімів. Він подумав, що перед ним — його колишня радистка, настільки Людмила була на неї схожа. Пізніше вони разом ходили місцями, де колись дислокувався партизанський загін.

У житті Людмили Федорівни таких історій — десятки. І кожна могла б стати окремою сторінкою пам’яті.

Вчила дітей працювати головою і руками

Разом із чоловіком вони завжди намагалися навчити дітей не лише книжкової науки.

— Ми намагалися привчити наших дітей Олену та Івана до праці — руками та головою.

Це правило залишилося в родині. Донька Людмили Федорівни досконало освоїла вишивку. У її домі теж безліч робіт — від маленьких подушечок до великих картин.

Настала черга онуків. Олександра стала дизайнеркою.

А ще одна сімейна риса — вміння створювати речі власноруч.

Людмила Федорівна показує свою квартиру. Тут майже кожна річ має свою історію. Стіл, стільці, стінка — усе це зробили власними руками її зять Сергій та онук Максим. Наче сама квартира стала продовженням родинного правила: не чекати, поки хтось створить красу для тебе, а створювати її самому.

Майстриня, яка вишиває навіть з обох сторін

Людмила Федорівна показує особливо складні роботи. Є такі, де вишивка однаково досконала і з лиця, і з вивороту. Художня тонована гладь. Жодного вузлика. Жодної випадкової нитки. Тут уже недостатньо просто вміти вишивати. Потрібні терпіння, точність і роки досвіду. Саме цьому вона навчала своїх учениць.

І, схоже, навчила головного — не боятися складної роботи.

Тепер вона вишиває довгоочікуваний МИР.

Сьогодні Людмила Шеремета вишиває іншу Україну

Ту, яка переживає війну. На новій картині — мати і дитина. У руках вони тримають голуба миру.

— Тепер я вишиваю мир і перемогу України.

Ці слова звучать особливо сильно з уст людини, чиє дитинство минуло на території нинішньої росії.

— Все моє дитинство пройшло в росії. Я там народилася, коли батько навчався у Ленінграді. Потім був Далекий Схід… Але повернутися туди я ніколи не мріяла. Україна — моя земля, серцем обрана.

І вона зізнається: навіть у страшному сні не могла уявити, що росія піде війною на Україну. Чому?

Людмила Федорівна має свою відповідь.

— Думаю, що це чорна, страшна заздрість. Вони не змогли допустити і пробачити, що ми живемо краще, заможніше. Бо українці — люди працьовиті.

Вона озирається на свою квартиру. На вишиті картини. На меблі, зроблені руками рідних. На речі, які створювалися не за один день.

— Ось усе, що ви бачите, — нашими руками в цій квартирі створено.

І додає:

— Я уквітчую свою квартиру вишивками. Хтось квіти живі у себе на клумбах саджає. Люди працюють на своїх садибах, на роботі… А там — і самі не хочуть, й іншим не дають.

Можна по-різному ставитися до її оцінки причин війни. Але є те, що видно без будь-яких пояснень.

Людмила Федорівна все життя створювала. Вчила. Вишивала. Виховувала дітей та онуків. Передавала майстерність. Зберігала пам’ять. І навіть тепер, коли навколо війна, продовжує робити те, що вміє найкраще. Бере голку. Втягує нитку. І вишиває. Надію. Віру. Любов. Мир. Перемогу.

Бо, можливо, саме так і вишивається доля — один хрестик за одним, день за днем, рік за роком. А разом із нею — доля родини, міста і цілої країни.

Тетяна Редько