Додому з фронту по ротації повернулись бійці вінницької військової частини 3008 Національної гвардії України. Разом з чоловіками виконували службово-бойові та бойові завдання жінки. Була там і зв’язківець, мати одинадцятирічного Сашка та шестирічної Іринки, Юлія Рибаченко.

Із фронту вона привезла приємний подарунок родині — гарного котика!

– Моїм завданням було забезпечення безперебійного зв’язку штабу із усіма нашими військовослужбовцями, які виконували службово-бойові та бойові завдання, іншими підрозділами Операції об’єднаних сил. Чесно скажу, було досить важко. У військовій частині зміна день-ніч, то тут доводилось цілодобово бути «на проводі»! — розповіла Юлія. — Вікна нашого бойового посту завішані килимами, тож ми інколи навіть сонця не бачили. Дуже вдячна своїй старшій колезі Зої Олександрівні Коротинській за підтримку та допомогу. Бо дуже часто на посту ми були вдвох вдень і вночі. Хоча хлопці допомагали у всьому, незважаючи на зайнятість на службі. Дуже переживали за наших хлопців на чергуваннях. Бо там були зовсім юнаки, яким 22-23 роки! Навіть сварились, коли ті мовчали, хоча, звісно, розуміли, часто буває не до перемовин. І як раділи, коли в ефірі чули знайомі слова — все гаразд! Наче каміння з душі падало! Три місяці на війні — наче одна мить…

– А розкажіть про ваш фронтовий подарунок — котика!

– Мені подарували його. Кіт прибився до хлопців і жив із ними. Сірий, очі жовті, наче сонце. Дуже схожий на шотландського. Ось наш старшина й хотів його забрати додому. Але не склалось. Тож подарував котика мені. Ми із ним відразу потоваришували! І додому він їхав зі мною зі Сходу до Вінниці. Я йому придбала спеціальну клітку, поводок. На кожній зупинці годувала, виводила гуляти. Він переніс довгу дорогу без пригод та примх, єдине, що дуже боявся собачого гавкоту. Вдома назвали його Тимошкою. У нас колись був такий кіт, але пропав. Є ще один кіт вдома, і вони вже потоваришували.

До речі, тваринок привезла не лише я. Наш водій забрав додому цуценятко. На «базі» наша улюблена собака привела поповнення! Він одного друга й привіз. Цуцик їхав у кабіні КрАЗа.

– А як взагалі мама-солдат переносила тривалу розлуку із дітьми, чоловіком, батьками?

– Це моє перше відрядження на Донбас. Спершу рідним я за це не сказала ані слова. Лише мамі, що їду до нашого навчального центру у Золочеві що на Львівщині, на навчання. Мама неабияк здивувались, бо взимку я вже була там. Лише перед від’їздом я зізналась, куди їду насправді. Діти не хотіли відпускати, особливо син. Плакав, і я з ним! І, звісно, туга за рідними за тисячу кілометрів від домівки нікуди не поділась…

Чоловік сумлінно доглядав дітей, хату, господарство. Варив дітям їсти, виконував усі роботи. Й наші батьки — мої й чоловіка — допомагали як і чим могли. Тож я знаю, що у мене вдома надійний тил. І як вже плакали син і дочка від радості, коли я повернулась додому! Сашко мою форму із гордістю вдягає. Хоче бути солдатом, як мама!

– Ви були готові взяти в руки зброю?

– Звісно, ми готові були у будь-який момент стати у стрій. На щастя, тривоги були лише тренувальні. Проводили навчання, виконували стрільби. Бронежилети та каски взагалі невід’ємні речі. Коли я приїхала додому та взула туфлі на підборах замість військового взуття — берців, то відразу відчула — щось не те, важко мені на підборах! Нині на наших позиціях нові хлопці й дівчата з нашої частини. Підтримуємо їх морально!

– Як Ви вирішили стати військовослужбовцем?

– Чоловік не військовий. Закінчила школу, вивчилась у Калинівці у профтехучилищі на закрійницю, потім — університет у місті Хмельницькому за фахом «банківська справа та фінанси», заміжжя, народила двох дітей. Працювала адміністратором та вихователем у центрі дитячого розвитку. І після другого декрету запропонували службу у вінницькій частині Нацгвардії. Пішла, спробувала, вивчилась, сподобалось! Прослужила один контракт, далі підписала другий! Дай, Боже, далі так само!