Володимир Олександрович днями визнав, що на посту президента зробив багато помилок. Але все ж мріє після закінчення президентської каденції спокійно гуляти вулицями Києва. І щоб його не вбили…
Переповідаю близький до оригіналу його текст. Здивував він, мабуть, не тільки мене. По-перше, що взагалі згадав і озвучив свої роздуми про відповідальність. І – точніше – не скільки роздуми, як конкретні сумніви, які в нього чомусь з’явилися на сьомому році управління і на п’ятому році війни.
І, по-друге, що він поєднав це з таким категоричним імперативом – “щоб не вбили…”.
Взагалі, про відповідальність за долю країни, яку ти збираєшся очолити в тривожний час (Крим уже захоплений, а в Донбасі точаться бої), годилося б подумати трохи раніше, перед тим, як брати до рук булаву як символ влади. Щоб згодом не почати боятися відповідальності за те, що зробив не так, і чого не зробив із того, що мав зробити. На такому високому посту, як виявляється, це все людські життя і долі.
Ціна його помилок виявилася надто великою. За його президентства зруйновано пів країни, десятки, якщо не сотні тисяч втрачених життів, мільйони українців розкиданих світами… І в мороці майбутнє народу в десятки мільйонів громадян. І – найстрашніше – вже нічого не повернеш назад. Головне – не повернеш людей. Все це буде на його совісті. Не позаздриш. Але за все це йому доведеться відповідати. Найперше перед власною совістю. А ні – то перед Богом. Про Закон промовчу.
Звичайно, він може ще спробувати виправити ситуацію. Спочатку щиросердно визнавши свої помилки й покаявшись за них. Це – універсальний спосіб зняти із себе частину провини, сподіваючись, що зарахується. Якщо буде підкріплено добрими справами.
Але, гадаю, всі ці його заморські зізнання у Нью-Йорку під час асамблеї ООН зроблені досить випадково під впливом таємничої дії атмосфери американської демократії.
Сумніваюся, що президент Зеленський це повторить для широкої української аудиторії. Тим більше, що він повертається в країну, яку щодня прасують російські дрони та ракети, але яка досі (як не дивно!) вірить у нього й чекає якщо не дива, то реальних дій.
Але він не привіз ніякого заморського гостинця у вигляді порятунку від московських “дарів”. Як і слід було чекати. Та найгірше, що відповіді на виклики, котрі постали перед його країною, він не шукає в себе вдома.
Хоч ця відповідь уже була ще до війни підготовлена і чекала лише на масштабування. І це не тільки ракети далекої дії (Грім-2, Сапсан, Нептун), які підготовлені державними підприємствами й лише чекали фінансування, котре досі в необхідних для масштабування проєктів обсягах не прийшло.
Україна має схожі до російських зенітно-ракетних комплексів (ЗРК) “Панцир”, що перекрили українським дронам і ракетам шлях до Москви, випробувані й практично готові вітчизняні ЗРК захисту власного неба від ворожої реактивної авіації, які значно ефективніші гучно оспіваних владною пропагандою дронів-перехоплювачів. Вони працюють за принципом самонаведення та не залежать від людського фактора, поганої погоди, високої швидкості, за якою не встигає людське око, яке супроводжує дрон-перехоплювач.
Але й тут гроші пішли в інший бік. І нам нічим відповісти на російський повітряний терор. Хіба Володимира Олександровича разом із його ефективними менеджерами поставити на центральну площу столиці, щоб – даруйте – дулі крутили ворожим реактивним шахедам… Але нам від того легше не стане.
Може, вже час громадянам країни свої помилки виправляти? Бо хіба нинішні біди – це не плата за нашу безвідповідальність при виборі влади?
Віктор Мороз, український публіцист, оглядач
