Друзі писали про Геннадія Зеленого слова пам’яті.

А Геннадій був живий. Він ховався в погребі, збирав дощову воду, ловив голубів, ділив кожен шматок їжі на кілька днів і майже не виходив назовні.

Але до цього він пережив ще страшніше. Геннадій воював із 2014 року. Пройшов Іловайськ. 24 лютого 2022-го залишився захищати рідний Маріуполь. У його групі було десятеро бійців. Після важких боїв залишився тільки він.

Під час спроби прорватися до «Азовсталі» пікап потрапив під удар. Геннадій був поранений і контужений. Його побратим загинув.

Потім — полон. Чотири тижні побиття, голоду і знущань. Його вага впала зі 100 до 56 кілограмів. Але Геннадій утік.

Після втечі він знову намагався дістатися «Азовсталі». По ньому відкрили вогонь. Він упав у річку. Сил майже не залишилося. Хотілося просто лежати. Але він згадав військову дисципліну: «Є дисципліна, яка каже, що тобі треба. І все».

Він підвівся. І пішов. До «Азовсталі» пробитися не зміг. Тоді знайшов погреб. І спустився під землю.

Травень 2022 року. Вийшов — у лютому 2023-го. ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ. Дощова вода. Голод. Темрява. Тиша. Самотність. І постійний страх, що його знайдуть.

А потім він отримав телефон і зайшов в Instagram. «Я зайшов в інстаграм, там мене вже поховали».

Уявіть цей момент… Люди вже оплакали тебе. А ти сидиш живий під землею в окупованому місті. Він зробив фото й надіслав його друзям: Я ЖИВИЙ.

Після цього почався пошук шляху додому. Ще три місяці. Потім — чотири доби дороги через окупацію. Понад тисяча кілометрів. І нарешті — Київ. Він повернувся додому. ЖИВИЙ.

Сьогодні Геннадій працює військовим тренером і передає свій досвід іншим. Його історія — це не просто історія виживання. Це нагадування про те, що іноді людину тримає на світі лише одна думка: Я ПОВИНЕН ВИЖИТИ.