Лист до редакції читача Миколи Пономаренка.
Шановна редакціє!
Я — житель одного з колишніх районних центрів, нині — великої громади. До обласного центру від нас близько ста кілометрів. У громаді є лікарня, є лікарі, але немає договору з НСЗУ на спеціалізоване лікування гострого інсульту. І це змушує поставити просте запитання: що відбувається з людиною із села, коли в неї раптом стається інсульт?
При інсульті час має критичне значення. Для частини пацієнтів тромболізис можливий у межах визначеного часового вікна — до 4,5 години від появи симптомів. Чим довше людина залишається без необхідної діагностики й лікування, тим менше шансів на добрий результат.
А тепер уявімо літню людину із села за 30, 50 чи більше кілометрів від спеціалізованого центру. Її привозять до місцевої лікарні, оглядають, встановлюють, що потрібна спеціалізована допомога… і тоді починається нова поїздка — до обласного центру. Дорога, очікування, приймальне відділення, обстеження…
Скільки дорогоцінного часу втрачено?
Я сам лежав у такій лікарні й чув від пацієнтів та їхніх родичів чимало подібних історій.
При інфаркті офіційний маршрут також передбачає доставку пацієнта до спеціалізованого кардіологічного центру. Але для мешканця віддаленої громади залишається головне питання: скільки реально триває цей маршрут від села до лікарні, де людині можуть надати необхідну допомогу?
Я не проти медичної реформи. Якщо сучасне лікування потребує спеціального обладнання, цілодобової діагностики та фахівців, зрозуміло, чому не кожна лікарня може виконувати весь обсяг допомоги.
Але тоді держава повинна гарантувати інше — швидку й безперебійну доставку пацієнта туди, де його врятують.
Тому хочеться запитати у відповідальних чиновників: чи вимірюється фактичний час доставки пацієнтів із віддалених сіл до інсультних і кардіологічних центрів? Скільки таких пацієнтів у 2025-2026 роках втратили дорогоцінний час через відстань або необхідність повторної госпіталізації?
Адже справжній результат медичної реформи — це не кількість договорів і не звіти у високих кабінетах. Це час, за який конкретну людину з конкретного села доставили до лікаря, здатного її врятувати.
Людина, яка все життя працювала й утримувала державу, не повинна мати менше шансів на життя лише через те, що живе за сто кілометрів від обласного центру.
Микола Пономаренко,
читач
