І не воювати і не здаватися більше вже не вийде.
Ми на такій стратегії протягнули 12 років війни але далі вже ніяк. Треба остаточно визначатися і займати позицію і діяти відповідно до неї.
- Якщо здаватися, то нахіба оце все було?
Нахіба дванадцять років війни? Нахіба Іловайськ, Дебальцеве, Маріуполь, Бахмут, Авдіївка, Буча, Ізюм, Костянтинівка? Нахіба кладовища, де прапори вже не вміщаються в ряди? Нахіба тисячі хлопців без рук і ніг, які вчаться жити заново? Нахіба три роки мій батальйон тримає Куп’янськ-Вузловий? Нахіба матері, які досі чекають дзвінка від зниклих безвісти? Нахіба мільйони людей, що втратили дім, і діти, що виросли під сиренами?
- Якщо воювати, то нахіба оце все зараз?
Нахіба фестивалі й концерти? Нахіба веселі блогери, які розмахують доларами і хизуються безтурботним життям, курортаии і яхтами в соцмережах? Нахіба у нас ворог номер один не ухилянт, а той, хто його шукає? Нахіба СЗЧ і відмовників ми фактично заохочуємо безкарністю і розмовами про те, що “їх можна зрозуміти”, а на нулі тим часом стоять ті самі люди, що стояли рік тому без ротації? Нахіба будують в містах стадіони і кладуть асфальти?
Особисто я за те, щоб воювати. Але тоді чесно і по-дорослому. І всім.
І тоді треба визначатися і складати суспільний договір в якому визнавати, що ми у війні на роки! Якщо ми її програємо – втратимо державу. Тому, кожне рішення має ухвалюватись лише через одне питання: чи наближає воно нашу перемогу?
Далі слід максимально обмежити все, що не працює на війну – почекає. Витрати бюджету, гучні проєкти, комфорт. Обмежити себе, бо інакше нас обмежить окупант і назавжди.
Перестати волати щоразу, коли ворог б’є по дитсадку чи пологовому про те які вони нелюди. Вони це знають. Вони для цього і б’ють: щоб ми плакали, боялися і кричали на весь світ, а не діяли. Терор розрахований на емоцію. Наша відповідь має бути не дописом, а донатом, контрактом. Горе ніхто не скасовує але горе має перетворюватися на дію, а не на черговий вой.
Замість волання треба консолідувати державу, бізнес, волонтерів навколо того, що б знищити того, хто б’є по наших дитячих садках. Всі зусилля держави та суспільства зосередити на війні та перемозі в ній. Зосередити ресурси і управлінську увагу там, де вирішується доля війни. А вирішується вона на нулі.
Пріоритетом зробити армію та спроможність її до успішного супротиву. Наявність необхідної кількості людей на фронті, їхньої підготовки та ротації, дрони, засоби РЕБ, боєприпаси і все що треба армії. Все інше – на другому місці.
Я не закликаю всіх негайно в окопи і не проти того, щоб у тилу працювали кав’ярні. Тил має працювати і платити податки. Але тил повинен жити тільки війною і тільки перемогою, а не тільки ті по ком прилітає, а решта – в проміжках між відпусткою та особистими справами.
Обмеження потрібні але без справедливості їх ніхто не сприйме, тому вони мають стосуватися всіх: і чиновника, і депутата, і бізнесмена, і кожного з нас. Суспільство має ганьбити та притягувати до відповідальності того, хто відмовляється виконувати суспільний договір про оборону країни.
Або здаватися.
Але нахіба тоді все це було?
Слава ЗСУ!
Pоман Ковальов
