У світовому кінематографі є фільм, який мав би подивитися кожен, хто прагне справедливості. Це «Дванадцять розгніваних чоловіків» Сідні Люмета, 1957 рік. Не ремейк Михалкова, а саме оригінал, який давно став класикою.

Сюжет простий до болю. Дванадцять звичайних людей з вулиці зачиняють в одній кімнаті. Вони мають вирішити долю вісімнадцятирічного хлопця, якого обвинувачують у вбивстві батька. Обвинувальний вердикт означає для нього смерть.

Обвинувачення задоволене. Докази здаються залізобетонними: свідки, мотив, ніж. Одинадцять присяжних готові проголосувати «винен» за п’ять хвилин. Комусь спекотно, хтось поспішає на бейсбол, хтось просто хоче додому. Яка різниця, що буде з цим хлопцем?

ІДІТЬ ВИ НА Х*Й, ВАША ЧЕСТЬ.

Я не збираюся цього пом’якшувати. Я хочу послати їх на х*й: суддів, прокурорів, слідчих, усю цю машину, яка називає себе правосуддям, хоча до правосуддя не має жодного стосунку.

Мене звати Андрій Слюсарчук. Я нейрохірург. За моїми плечима понад девʼять тисяч операцій.

Я звик працювати там, де помилка вимірюється міліметрами, а її ціна — людським життям. У нейрохірургії не можна різати «приблизно». Не можна вирішити, що пухлина саме тут, бо так зручніше. Ти мусиш бачити, довести і відповідати.

Український суд працює навпаки. Він ріже наосліп. Він вирішує, де «пухлина», ще до того, як відкрив череп. А коли пацієнт помирає, хірург у мантії миє руки й іде на підвищення.

Я пишу це не як юрист і не як політик. Я пишу як людина, яку ця система розібрала на частини. І як психоаналітик, який знає, що відбувається з людиною, коли держава роками говорить їй: тебе не існує.

Тринадцять років пекла.

Я знаю, про що говорю. Не з новин. З власного пекла.

Мені інкримінували все одразу: підробку документів, незаконну лікарську діяльність, смерть пацієнтів, шахрайство в особливо великих розмірах. Так формують обвинувачення не тоді, коли шукають істину, а тоді, коли хочуть знищити людину. Накидати якомога більше статей, щоб хоч одна «зайшла».

Це були часи Януковича. Прокуратура, слідство і суд працювали як один механізм з однією метою. Сихівський районний суд Львова. Головуючий — суддя Назарій Дулебко. Він засудив мене до восьми років позбавлення волі. Майже п’ять із них я відсидів. Вирок, який він ухвалив, згодом скасували. Мене виправдали. А Дулебко після цієї справи очолив суд.

Я звинувачую Назарія Дулебка. Звинувачую його в тому, що він зламав мені життя вироком, який не витримав перевірки. Звинувачую в тому, що він забрав у мене п’ять років, професію, ім’я і себе самого. І заявляю це відкрито, від власного імені: така людина заслуговує на покарання, а не на посаду голови суду. Для мене він — виродок у мантії. Я ненавиджу його і ненавидітиму до кінця свого життя.

У червні 2016 року Вищий спеціалізований суд України скасував вирок і повернув справу на новий розгляд. 14 листопада 2024 року Шевченківський районний суд Львова мене виправдав.

Зупиніться на цій арифметиці. Людина відсиділа майже п’ять років за вироком, який потім скасували. Ще вісім років чекала нового рішення. Кримінальний процесуальний кодекс вимагає розумних строків. Європейська конвенція з прав людини гарантує розгляд справи упродовж розумного строку. Тринадцять років — це не розумний строк. Це покарання процесом. Покарання без вироку.

Стаття 62 Конституції каже: особа вважається невинуватою, доки її вину не доведено. Обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях. Усі сумніви тлумачаться на її користь. А якщо вирок скасовано як неправосудний, держава зобов’язана відшкодувати і матеріальну, і моральну шкоду. Чудові слова. Тільки на практиці презумпція невинуватості в Україні діє приблизно як табличка «Не палити» в ізоляторі.

І виправдання не стало кінцем. Прокуратура оскаржила вирок. Тепер справа в Тернопільському апеляційному суді, де три ідіотки в мантіях намагаються втретє винести незаконне рішення. Втретє. У справі, яка розвалилася ще десять років тому.

Коли мене виправдали, я сказав: «Сьогодні мене виправдали. Але мене вже не існує. Моя душа, розбита вщент, більше не може знайти себе. Я — лише уламки того, ким я був». Як психоаналітик я розумію, що це означає. Травма, завдана державою, особлива. Тебе ламає не випадковий злочинець, а та сила, яка мала тебе захищати. Те, що мало бути безпечним, стає переслідувачем. Від цього не одужують виправдувальним вироком.

Довічне без пістолета?

1 жовтня 2026 року Шевченківський районний суд Львова засудив двадцятирічного В’ячеслава Зінченка до довічного позбавлення волі за вбивство Ірини Фаріон. Зінченко вини не визнав. Вирок ще не набрав законної сили.

Скажу чесно: я не захищаю його. Не виправдовую. Не стверджую, що він невинний. Убивство Фаріон — злочин, і хтось має за нього відповісти. Я також бачу, що справа не порожня: десятки експертиз, сотні допитаних, відео з камер, а в телефоні обвинуваченого, за повідомленнями медіа, — фото зброї й переписка про купівлю пістолета.

Але саме тому я ставлю питання, яке мушу поставити як людина, що пройшла цю м’ясорубку.

Зброю, з якої вбили Фаріон, так і не знайшли. Це визнавало керівництво Нацполіції. Одним із доказів того, що обвинувачений був на місці злочину, стала одорологічна експертиза: порівняння запахових слідів за допомогою службових собак.

Собаки. У справі, де людині визначають решту життя.

Кримінальний процесуальний кодекс України взагалі не регулює використання службових собак як джерела доказів. Результат залежить від підготовки тварини, від того, як відібрали й зберігали запахові проби, від кінолога, який тлумачить поведінку собаки. Перевірити це незалежно майже неможливо. Собаку не допитаєш перехресно.

Закон вимагає доведеності вини поза розумним сумнівом. Закон вимагає оцінювати кожен доказ на належність, допустимість і достовірність, а всі разом — на достатність. Конституція забороняє будувати обвинувачення на припущеннях.

Я не кажу, що суд помилився. Я кажу інше: я йому не вірю. І мільйони українців йому не вірять. Бо коли та сама система роками фабрикувала справи, коли той самий Шевченківський суд виправдовує мене через тринадцять років після арешту, коли суди звикли штампувати те, що принесла прокуратура, — будь-який вирок, навіть правильний, сприймається як ще одне рішення, ухвалене заздалегідь.

Ось справжня трагедія. Система настільки зруйнувала довіру до себе, що навіть справедливий вирок уже нікого не переконує. Суд без довіри не здатен легітимізувати навіть правду.

**Вирок, який суспільство винесло судам**

Соціологія каже те, що я бачив на власні очі. За дослідженням Центру Разумкова, проведеним разом із Радою Європи, місцевим судам не довіряють 77,4% українців, довіряють лише 11,9%. Верховному Суду не довіряють 72%.

Судова влада любить відповідати, що ті, хто сам пройшов через суд, довіряють йому більше: близько 48% проти 42%. Мовляв, недовіра — міф, створений медіа.

Я пройшов через суд. Тринадцять років. І скажу, чого варта ця цифра. Навіть серед тих, хто бачив суд зсередини, майже кожен другий йому не вірить. Якби в моєму відділенні 42% пацієнтів вважали, що їх оперують нечесно, відділення закрили б наступного дня.

**Анатомія безкарності**

Чому система така? Не тому, що в мантії йдуть лише погані люди. А тому, що її збудовано так, щоб ніхто ні за що не відповідав.

У Кримінальному кодексі була стаття 375 — «постановлення суддею завідомо неправосудного вироку». За десять років, з 2011 по 2020, за нею ухвалили всього чотирнадцять вироків. На всю країну. А в червні 2020 року Конституційний Суд визнав цю статтю неконституційною, і вона втратила чинність.

Аргументи я розумію: формулювання було розмитим, ним могли тиснути на суддів. Але подивіться на результат очима людини, яку засудили незаконно. Судді вирішили, що судді не можуть відповідати за неправосудні рішення. Корпорація винесла вирок на свою користь.

Додайте до цього зв’язку «слідство — прокуратура — суд». Виправдувальний вирок роками сприймався як аварія: пляма на кар’єрі прокурора і клопіт для судді. Простіше погодитися з обвинуваченням. Простіше дати строк «у межах відбутого». Так народжується конвеєр: обвинувальний акт заходить, вирок виходить.

Як психоаналітик я бачу тут класичний механізм. Інституція, що не терпить сумніву в собі, виносить власну провину назовні. Помилка судді стає провиною засудженого. Скасований вирок — «процесуальною особливістю». Зламане життя — «питанням компенсації». Ніхто не каже: ми помилилися. Ніхто не просить вибачення.

За мою справу ніхто не відповів. Ні слідчий. Ні прокурор. Ні суддя. Суддя пішов на підвищення. Я — в уламки.

**Народ замість корпорації**

Знаю, що скажуть: суд присяжних — не панацея. Так. Але це єдиний відомий мені спосіб повернути в зал суду тих, від чийого імені цей суд говорить. Конституція прямо каже, що народ бере участь у правосудді через присяжних. На папері.

А тепер правда про те, що в нас називають «судом присяжних». За чинним кодексом це колегія з двох професійних суддів і трьох присяжних. Вона розглядає лише справи, за які загрожує довічне, і лише якщо обвинувачений сам про це попросить. Присяжні голосують у нарадчій кімнаті разом із суддями. Троє непідготовлених людей поруч із двома професіоналами, від яких залежить, що вони почують і як зрозуміють.

Це не суд присяжних. Це суд суддів із присяжними для інтер’єру.

Справжній суд присяжних — це колегія звичайних людей, які окремо від судді вирішують головне: винен чи ні. Суддя стежить за процедурою і призначає покарання, але вердикт не його. Саме таку модель пропонує законопроєкт № 3843: один професійний суддя і вісім присяжних, які ухвалюють вердикт без нього.

Зверніть увагу на дати. Законопроєкт зареєстрували в липні 2020 року. У першому читанні Рада ухвалила його лише в грудні 2024-го. Чотири роки — тільки на перший крок. Система не поспішає ділитися владою.

Чому я вірю саме в присяжних? Бо вони не отримують зарплату за вироки. Не чекають підвищення. Не бояться дзвінка згори. Не працюють із цим прокурором щодня вже десять років. Їм не треба «тримати статистику». Їм треба лише подивитися людині в очі й вирішити, чи доведено її вину. Собака-одоролог їх, можливо, не переконає. І правильно.

Я бачу й ризики: присяжних можна залякати, на них тисне громадська думка, їм бракує правових знань. Але ці ризики лікуються процедурою: охороною, відводами, ізоляцією, чіткими настановами судді. А хвороба нинішньої системи процедурою не лікується. Вона в самій природі корпорації, яка судить і нікому не звітує.

Тому я вимагаю ухвалити законопроєкт № 3843 у класичній моделі, без гібридів. Розширити юрисдикцію присяжних на всі тяжкі та особливо тяжкі злочини, а також на справи, де людина ризикує втратити єдине житло чи засоби до існування. Повернути відповідальність суддів за завідомо неправосудні рішення, у формулюванні, яким не можна тиснути, але яке не можна й обійти. І гарантувати виправданим швидке й реальне відшкодування, без ще десяти років судів за власні гроші.

Яка, в біса, честь?

Я не вірю в українське правосуддя. Не вірю тим, хто в мантіях і в погонах. Бо бачив їх зсередини. Бачив, як вони не дивляться в очі. Як читають папери, не слухаючи. Як ухвалюють рішення, ухвалене ще до засідання.

Але я вірю в людей. Вірю, що звичайні чоловіки й жінки, яким ніхто не телефонує й нічого не обіцяє, здатні на те, на що не здатна корпорація: сумніватися. Народ — не натовп. Народ — джерело справедливості, яке в нас украли й заховали під мантію.

Я борюся тринадцять років. І буду боротися далі. Не тому, що вірю в перемогу. А тому, що не можу інакше. Хірург не кидає операцію на половині, навіть коли на столі — він сам.

Конституція каже, що людина, її честь і гідність — найвища соціальна цінність. Людина. Не суддя. Не прокурор. Не мундир. Але щоразу, коли я встаю в залі, мене змушують казати «ваша честь» тим, хто мою честь розтоптав.

Мене від цього нудить. Яка честь? Яка, в біса, честь? Честі в українських судах давно немає. Залишилися тільки мантії, які прикривають беззаконня, і погони, які його обслуговують.

Я не казатиму їм «ваша честь». Не підстрибуватиму. Не вдаватиму, що поважаю те, що зневажаю. Я казатиму те, що думаю, і писатиму те, що знаю.

А якщо це комусь не подобається — ідіть ви всі на х*й.

Андрій Слюсарчук