Ця історія про Леонардо да Вінчі.
Кажуть, коли він писав «Тайну вечерю», то спочатку знайшов модель для Ісуса – юнака зі світлим, щирим обличчям і добрим поглядом, котрий співав у церковному хорі.
Потім багато років він не міг знайтти модель для Іуди, аж якось, побачив у канаві п’яного чоловіка: зморщене обличчя, важкий, злий погляд. Запросив його до майстерні.
Коли той прокинувся, раптом сказав:
– Я тут уже був.
– Не може бути.
– Може. Три роки тому ти малював з мене Ісуса.
Притча, звісно, не про живопис.
Вона про те, що Ісус і Іуда іноді живуть в одній людині.
Ми не народжуємося раз і назавжди добрими чи поганими. Ми змінюємося. Під впливом болю, образ, любові, страху, вибору.
І, можливо, найважливіше питання не в тому, хто в нас живе.
А в тому – кого ми щодня годуємо своїми думками, вчинками й виборами.
Бо навіть світло, яке ми колись мали в собі, можна поступово заглушити.
І навіть там, де вже майже залишився Іуда, іноді ще можна знову знайти Ісуса.
Інна Лукʼянець
