Останнім часом до редакції зачастили скарги від сільських жителів. Скаржаться на різне, але, переважно, на бездіяльність місцевої влади. Замість того, щоб вирішити проблему на своєму рівні, запускають громадян по «довгому колу» із залученням районної, обласної влади, нардепів.
Але це коло чомусь для багатьох жителів сіл виявляється зачарованим, і проста найнеобхідніша побутова проблема, від якої залежить комунікація селян із адміністрацією громади, лікарем, елементарним торговим центром губиться у десятках листів від місцевих чиновників із посиланням на рішення уряду тридцятилітньої давності або на Конституцію.
Бо стає нерентабельним автобус, який раніше довозив жителів, скажімо, Телелинців Жмеринського району. І жодного компромісного рішення, аніж припинити сполучення між селом та райцентром «немає». Не приходить у голову керівнику Станіславчицької громади В. Перенечай, голові Жмеринської РВА
І. Цимбал, начальнику управління ОВА А. Войтовичу жодної ідеї, як можна було б допомогти цим майже двомстам українських громадянам у забезпеченні їхніх законних прав, чим, власне, і мали би займатися чиновники.
Адже, крім розділів Конституції, що стосуються народних слуг, там є ще статті, які стосуються самого народу, якому належить влада і котрий найняв цих чиновників і платить їм зарплату, премії за інтенсивність. І платить так, що ніби від цієї інтенсивності у начальників «закипають мізки».
Так от, згідно із вже згаданим Основним законом держави, народ, у тому числі й сільський, має право на медичне обслуговування. А як це право забезпечується жителям Телелинців, коли ні фельдшер до них, ні вони до фельдшера не можуть приїхати, бо немає автобуса? Це ж, здається, має бути всім зрозуміло, що йдеться переважно про літніх людей. Бо молодші — на фронті або рятуються від війни за кордоном.
Наведемо кілька рядків із листа Леоніда Миколайовича Левінчука, котрий від імені громади вже пройшов не одне зачароване чиновницьке коло: «Пишу це звернення від імені жителів села, яких адміністрація громади, Жмеринська РВА і Вінницька ОВА кинули напризволяще в цьому питанні і присилають безглузді відписки. Хоча питання можна було вирішити на рівні адміністрації громади. Адже за оренду тисяч гектарів землі, паїв наших селян, щомісяця надходять крупні суми до скарбнички громади. Невже не можна з них знайти кошти на часткове відшкодування перевізникових збитків?»
«Можна пошукати й інші варіанти, але треба захотіти щось зробити для людей». Це вже цитата з чергового «штурму» чиновницького зачарованого кола. Це вже з листа до народної депутатки Ірини Борзової, яку пан Левінчук вважав найвищою інстанцією у обласній владній ієрархії. Але і на її запит до ОВА обмежились уже звичною відмовкою і обіцянкою провести конкурс на нового перевізника, якщо такий знайдеться. Але, знову ж таки, всім зрозуміло, що за таких обставин він не знайдеться.
До речі, пан Левінчук у своїх листах до вищих інстанцій вказує, що за сім місяців «влада фактично нічого не вирішила із цією проблемою, і схоже, не збирається вирішувати. Коли я прочитав жителям села всі ці відписки з усіх інстанцій, люди були дуже обурені зневажливим ставленням чиновників до них. Бездіяльність влади у вирішенні проблем селян вже призвела до того, що села стають пусткою і занепадають. Відсутність робочих місць, шкіл, дитсадків, медицини не приваблюють переселенців, які могли б тут прижитися і пустити коріння.
А так, молодь у наших селах не тримається. То про яку демографію можна говорити?! На моє запитання, а що буде далі, колишній директор сільської школи відповів: «Люди в селах вимруть. А село просто знесуть. Землю заберуть товстосуми за безцінь. До цього, здається, влада веде Україну».
– Не хочу завершувати на цій песимістичній ноті, — розповів у редакції Микола Левінчук, — звертатимемось до ще вищих інстанцій, засобів масової інформації, інших політичних партій, повідомлятимемо про ситуацію у соцмережах. Бо це питання життя і смерті. Або ми як населений пункт виживемо, або, як десятки інших сіл, помремо при нашій родючій землі. Будемо стукати у всі двері, будемо вимагати поваги до себе. Цих дверей, звичайно, забагато, бо, здається, чиновників нині в Україні, так званих народних слуг, вже стало більше, ніж простого народу. Отак і ходять один за одним тими довгими владними кабінетами і відбуваються відписками шаблону тридцятилітньої давності»…
Ми не ставимо за мету применшити зусилля влади у забезпеченні жителів області базовими умовами для комфортного проживання під час воєнного стану. Але, на жаль, виявляється — не всіх. Так, війна кидає суспільству серйозні виклики. Однак навіть проблема однієї людини в Україні не може загубитися у епістолярій тягучці чиновників. А тим більше, коли йдеться про ціле село, яке лише прагне хоча би часточки того більш-менш «комфортного проживання» у непростий для країни час.
Зрештою, як зараз наше чиновництво розуміє вимогу «відповідальність влади», коли так легко запускає просте питання, яке в межах їхньої компетенції, по найвищому державному колу?
Якщо вашу проблему не здатні вирішити місцеві чиновники, пишіть. Будемо разом шукати вихід із ситуації.
Анатолій Жучинський,
головний редактор газети «33-й канал»
