Хоча реагує байдуже. Усі вже майже забули про Маріуполь. Адже саме там росіяни наочно продемонстрували всі свої здібності вбивати. Спробували на живих людях.

Там, у Маріуполі, особисто я, перетворилася на отупілу тварину. У мене там збереглися лише базові потреби.

Це сталося з вини російських окупантів. І найстрашніше, що їм для цього знадобилося лише три тижні.

Вони вбивали Маріуполь у різний спосіб: бомбили з літаків, обстрілювали з артилерії, били з корабельних гармат. Принижували мешканців відсутністю води, їжі, ліків, інформації. Не давали нам спати. Закрили нас усередині підвалів, посадили між картонними стінами і обстрілювали цілодобово. Вбивали, якщо ми намагалися залишити мишоловку.

Вони поступово знищували всередині нас людей. Ще до фізичної смерті вони вбивали нас ментально.

Я перетворилася на тремтячу мишу.

Спочатку я боялася  звуків, потім тиші.  Божеволіла від жаху, коли мені потрібно було виходити з підвалу і просто йти вулицею. Вигуляти собаку, наприклад. Або відвідати когось, щоб дізнатися жива людина чи ні?

Я йшла від одної багатоповерхівки до іншої  і розуміла, що мене зараз уб’ють. Фізично відчувала. Шкірою. Мені здавалося, ніби по моєї спині проводять крижаною бурулькою.

Я нікуди не ходила сама, я завжди була з кимось. Поки йшли, про щось говорили і навіть усміхалися. Але завжди було відчуття загнаності. Наче ти дика тварина і на тебе полюють.

Я вже потiм зрозуміла, що мої зміни були страшними. Їх ніхто не помічав. Тому що всі мінялися так само, як і я. Від колишніх людей  майже нічого не залишалося.

Були лише інстинкти. Найголовніший інстинкт – самозбереження. Він виявився дуже сильним. Я хотіла вижити.

Причому,  я не розглядала довге життя. Я хотіла прожити деякий час. Півгодини, годину, десять хвилин, прокинутися вранці, дійти живою  до сходів будинку.

Я знала, що мене вб’ють, але хотіла, щоб це було не сьогодні. І я чіплялася за кожну хвилину життя.

Самотність, навіть якщо поряд тридцять чоловік. Я чітко розуміла, що я одна. І всі, хто поруч, теж залишаться віч-на-віч зі смертю. На допомогу прийдуть лише найближчі. Якщо виживуть.

Насправді всередині мене залишилося дуже мало почуттів.

Першим пішло почуття гидливості.

Я їла з однієї тарілки з незнайомими людьми, пила з однієї чашки з сусідами сусідів і мене абсолютно не хвилювало, що я моюся  крижаною водою з брудного снігу, призначеної для того, щоб змити унітаз. По суті я краду цю воду. Вона була  не для миття.

Потім пішов інтерес. Два останні дні перед тим, як вирватися з Маріуполя, мене не цікавили новини. Навіть не тому, що вони завжди були поганими. Навіщо дізнаватися новини, якщо за годину тебе не буде?

А потім прийшла байдужість. Мені байдуже, що буде далі. Головне, щоби ЦЕ закінчилося.

В останній день, перед втечею з Маріуполя, я сиділа і тупо чекала на смерть. Я більше  ні про що не мріяла, ні на що не сподівалася, ні чому не вірила. Я отупіла.

Мені казали: “Ти така спокійна. Ти молодець. Ти тримаєшся”

Я не трималася. Я просто мовчала і погано розуміла що відбувається навколо. Це був тупий розпач. Коли вже ти не ти. А лише оболонка.

Мені знадобилося багато часу, щоб повернути себе. І я досі не впевнена, що це, насправді, я.

Я думаю вам знайоме це фото. Те, що залишилося від багатоповерхівки з вулиці Ламізова. Це фото як символ російської війни. Символ того, що росіяни залишають там, куди приповзають зі своїм “русским миром”.