Його називали українським Бельмондо — за схожість зі знаменитим французьким актором. Кучерявий, ставний, у модних светрах і джинсах, він знав про це й охоче жартував. А в 36 років стояв перед радянським судом і, почувши вирок, сказав: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу».

Йому присудили 10 років таборів і 5 років заслання.

Сьогодні минуло 42 роки від дня смерті Валерія Марченка — українського журналіста, перекладача й правозахисника. Він помер у тюремній лікарні Ленінграда у 37 років.

Мати згадувала: змалку Валерій не терпів нечесності. Мав феноменальну пам’ять, багато читав, говорив те, що думав, навіть коли інші воліли промовчати.

Великий вплив на нього мав дід — історик Михайло Марченко, який сам пережив радянське ув’язнення. У 1972 році онук, що доти носив батькове прізвище Умрилов, запитав:

«Ну, який із мене Умрилов? Можна я візьму твоє прізвище?»

«Я тільки гордий буду, бери!» — зрадів дід.

Валерій закінчив Київський університет, стажувався в Баку, перекладав азербайджанську літературу. Працював у «Літературній Україні», викладав у школі.

У редакції бачив, як замовчують талановитих письменників і вихваляють тих, хто догоджає партії. Писав про русифікацію, Голодомор, заборонені українські книжки. Запитував, чому на власній землі українці дедалі рідше говорять рідною мовою.

Ці тексти КДБ оголосив «антирадянськими документами».

25 червня 1973 року 25-річного Марченка заарештували. Засудили до 6 років таборів суворого режиму й 2 років заслання.

У пермських таборах він почав дружити з Іваном Світличним і Семеном Глузманом. Записував спогади ув’язнених вояків УПА, засуджених ще за Сталіна. Збирав свідчення про табірне беззаконня й таємно передавав написане на волю.

Брався й за переклади, зокрема «Троє в човні, не кажучи про собаку» Джерома К. Джерома — любив англійський гумор. Переклади конфісковували, але Валерій не кидав роботи.

А мамі писав про книжки, друзів, жартував, намагався вберегти її від розпачу.

Глузман згадував: гострий та іронічний Валерій змінювався, щойно заходила мова про матір. Їх поєднувала глибока дружба.

На її 50-річчя син написав із неволі:

«Відчувати твої страждання (а я відчуваю їх, навіть якби ти надсилала чистий папір) і бути неспроможним нічим зарадити — синівський тягар не з найлегших».

Саме через матір його й намагалися схилити до покаяння. Він мучився, бачачи її сльози, просив пробачення. Але зректися переконань заради повернення додому не міг.

На засланні Валерію написала молода італійка Сандра Фапп’яно. Його адресу вона отримала через «Міжнародну амністію».

Вони листувалися англійською — нерідною для обох. Зближувалися, сподівалися, що після звільнення він приїде до Італії на лікування і вони нарешті зустрінуться.

У 1981 році Марченко повернувся до Києва. Не знайшовши роботи за фахом, влаштувався сторожем. Продовжував писати й захищати політв’язнів.

Коли з’явився документ про посилення вивчення російської мови в українських школах, передав його діаспорі з коментарем:

«Надсилаю свіженький валуєвський указ…»

21 жовтня 1983 року його заарештували вдруге — за тексти про порушення прав політв’язнів і русифікацію України, які він передавав за кордон. Слідство назвало це «антирадянською агітацією та пропагандою».

На суді, коли йому закидали обурення порожніми полицями магазинів, запитав:

«Як треба себе поводити у порожньому магазині, щоб тебе не посадили, хвалити чи мовчати?»

А в останньому слові заявив:

«Мені як громадянинові і чоловікові соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги».

Через хронічне захворювання нирок його просто на засіданні мучили коліки. Та він продовжував говорити про знущання з в’язнів і вимагав записувати сказане.

Тяжкохворого чоловіка оголосили «особливо небезпечним рецидивістом».

Після вироку були 55 діб етапу й табір. У вересні 1984 року мати писала керівництву СРСР: син майже втратив зір, перебуває у напівпритомному стані. Благала надати допомогу й дозволити їй бути поруч.

7 жовтня Валерій помер після відмови нирок. Ніні Михайлівні повідомили про це через 2 дні.

Вона домоглася повернення тіла сина в Україну. Його поховали у Гатному, біля діда. Згодом мати зібрала його листи, статті й спогади про нього у книжку «Листи до матері з неволі».

Валерія Марченка ув’язнили за те, що писав правду й захищав українську мову. Навіть тяжкохворим він заступався за інших і знаходив мужність сперечатися із суддями. А для друзів і мами залишався дотепним, уважним, ніжним. Табори забрали в нього здоров’я і життя, але не змусили зректися переконань, не відібрали почуття гумору й здатності любити.

Українська перемога