Останнім часом у коментарях штабні апологети все частіше намагаються ліпити з Олексія Гончаренка ледь не «головного рятівника Одеси від руської весни». Мовляв, якби не він у залі облради, місто б здали.
Я дуже добре пам’ятаю цей день — понеділок, 3 березня 2014 року. Пам’ятаю кожну хвилину, бо стояв тоді не біля трибуни перед телекамерами, а на площі під ООДА.
Одеський Майдан збирався у той час біля Дюка. Того ранку по всіх зведеннях пройшла інформація: під облрадою збирається величезний, агресивний проросійський натовп з наміром штурму та оголошення сепаратистського шабашу. Організовано виходити під ОДА було смертельно небезпечно: за українську стрічку чи тризуб в Одесі тоді могли просто вбити, а міліція відверто грала на боці нападників.
У той день нас під будівлю прийшло небагато. Ми зняли будь-які розпізнавальні знаки, але впізнавали одне одного поглядом, розчинившись у натовпі колорадів і бойовиків Давидченка.
СПАЛЕНИЙ СТЯГ ТА ПОРЯТУНОК ПРАПОРА
Сепаратисти на площі тоді влаштували показову акцію — зірвали з високого флагштока прапор України.
Один із хлопців кинувся до українського стяга, вихопив його і сховав собі під куртку на груди, щоб урятувати. Натовп озвірів. Його почали забивати ногами на смерть. Нас було мало, відкритий бій означав загибель поруч. Ми пішли на відчайдушну хитрість: вклинилися в натовп, імітуючи розлючених проросійських, із криками: «Не вбивайте його, стійте, ми самі передамо його нашим!» — буквально витягли побитого хлопця з м’ясорубки, відтіснили вбік і дивом передали бригаді швидкої. Прапор він так і не випустив.
Далі вони підняли триколор та показово спалили червоно-чорний прапор. Це транслювали журналісти. І коли Одеса побачила російську ганчірку над ОДА — місто вибухнуло.
ПЕРЕЛАМ НА ПЛОЩІ
До будівлі з усіх куточків почали з’їжджатися люди. Самооборона, майданівці, звичайні одесити, патріоти. Через пів години нас під ОДА стало більше, ніж усього їхнього збіговиська. Ми взяли сепарів у щільне кільце.
Між двома таборами стали міліцейські «космонавти» у повній екіпіровці, які закривали сепаратистів спинами. І тут підійшов Правий сектор, серед яких був і зовсім молодий Сергій Стерненко в шоломі. Він дістав здоровенний іржавий ланцюг і почав розкручувати його перед шеренгою. «Космонавти», які щойно прикривали сепарів, просто розсипалися і почали задкувати. Психологічний перелам стався саме тоді.
Сепаратисти опинилися в меншості. Їм лишалося тільки мовчки стояти збоку і з острахом дивитися, як одесити власноруч знимають триколор та знову підіймають на флагштоці прапор України. Будь-який їхній зайвий рух — і розлючені містяни просто знесли б їх. «Руська весна» на площі була розчавлена самими одеситами.
А де в цей момент був Гончаренко?
Він сидів у залі й вигулькнув до мікрофона на камери рівно тоді, коли вулиця вже зламала хребет штурму.
Така сама поведінка була й 2 травня. Коли в центрі міста вирішувалася доля Одеси, Гончаренко не стояв поруч із Ігорем Івановим та іншими одеситами у провулку під кулями з автомата Боцмана. Його там і близько не було, коли хлопці віддавали життя за місто. Проте він миттєво з’явився на Куликовому полі пізніше — там, де бойовики вже були знешкоджені й не становили жодної загрози. З’явився виключно заради того, щоб включитися в прямий ефір до Шустера й видати це за власну «перемогу».
Хроніка цілком показова:
1 19 лютого 2014-го — спокійно пройшов повз бійню під ОДА, коли завезені тітушки забивали битами журналістів та активістів.
2 3 березня 2014-го — перечекав у кабінетах, поки люди на площі повертали прапор, а потім приписав чужу сміливість собі.
3 2 травня 2014-го — відсидівся, поки хлопці гинули під кулями в центрі, але прибіг на камери туди, де вже було безпечно.
Не дозволяйте політичним торговцям переписувати історію Одеси. Її відстояли люди на Майдані, а не кон’юнктурники перед телекамерами.
Владислав Балінський
