На Волині поховали 49-річного Олександра Оліферчука.
Останній бій волинянин прийняв 13 травня 2026 року в районі населеного пункту Будки на Сумщині. Відтоді його вважали зниклим безвісти.
У храмі, де Олександра колись хрестили, родина хотіла провести відспівування за участі священників ПЦУ.
Але настоятель місцевого храму УПЦ, яку в Україні традиційно називають церквою Московського патріархату, храм не відчинив.
За словами рідних загиблого, ще вранці він поставив умову: якщо ховатиме сам — церкву відкриє. Якщо відспівуватиме священник ПЦУ — двері залишаться зачиненими.
Родичі навіть пішли до нього додому. Кажуть, священник зачинився в хаті й до них не вийшов.
І це все — у день, коли село прощалося зі своїм односельцем, який загинув за Україну.
Найболючіші слова сказала мама Олександра біля домовини:
«У церкву не занесли, а він там же хрестився… Ой, якби я знала, що так буде, Сашку… не ображайся на мене, мій дубе зелений».
Олександр, за словами родини, хотів, щоб його відспівали саме священники української церкви. Це була його остання воля.
Але виконати останню волю Захисника в храмі так і не змогли.
Відспівування провели просто на подвір’ї, а потім — на кладовищі. Приїхали четверо священників. Причому священник УПЦ із сусіднього села, де виріс Олександр, став поруч зі священниками ПЦУ й молився разом із ними.
Тобто можна було.
Можна було відкласти особисту впертість.
Можна було просто відчинити двері.
Можна було хоча б у день похорону поставити людину вище за суперечки між юрисдикціями.
Але настоятель у Полицях вирішив інакше.
Та не менш важкою була реакція самої громади. За словами рідних, коли мама Олександра звернулася до односельців і запитала, як вони могли допустити таке під час похорону Героя, люди просто стояли, опустивши голови.
Ніхто не наполіг.
Ніхто не спробував змінити рішення священника.
Ніхто не відстояв останню волю свого односельця, який загинув за Україну.
І, мабуть, саме це в цій історії дивує і болить не менше, ніж зачинені двері храму.
Українська перемога
