Анжела Піцу півроку провела в російському полоні. Їй ламали ребра, жорстоко били, наказували роздягатися і фотографували оголеною. Тримали у кількох катівнях, зокрема і в Оленівці.
У 49 років Анжела пішла до ЗСУ – спершу як кухар, а згодом, опанувавши артилерійську справу, стала оператором протитанкових ракетних комплексів.
Повномасштабна війна застала її у Маріуполі.
“Все було – напруга, постійна напруга. Рано, четверта година, уже вони летіли, винищувачі і бомбардували”, – згадує вона.
Коли захищатися було вже нічим, військові вирішили виходити з Маріуполя.
На допиті в Оленівці кати зламали Анжелі ребра. “Я кажу: я військова, я служу там. Підходить інша людина, у тактичних рукавицях. І цією кісточкою вниз – як ударила мені в ребра, що біль одразу віддав у серце”.
У тісній камері було майже 30 жінок військових із Сумщини, Тернополя, Львова та Маріуполя. Трималися разом, щоб не зламатися психологічно.
На День незалежності троє з них – Віка, Анжела і Зоряна – заспівали гімн України. Тихо, але так, що було чути. І за стіною, у сусідній камері, його підхопили.
Найстрашнішими моментами Анжела називає катування побратимів і звук розгортання скотчу. Тепер він змушує її здригатися.
1 жовтня військових вивезли з Оленівки до колонії у Воронезькій області. Там наказали роздягнутись і помитись, а потім жінку фотографували.
“Я кажу: що ви шукаєте, що ви робите?. – “Я тату ищу”, відповіли їй. Верх поставили, там якийсь довгий номер – і почали фотографувати. Я в цей момент просто згадала Велику Вітчизняну Війну”.
17 жовтня до камери зайшли вже не конвоїри, а військові. Українських полонених повезли на обмін.
“Ми стояли нещасні такі, худі. Нам дали щось перекусити. Боже, ми як побачили там ковбаску, сир – це не повірити: в одній руці хліб, в другій ковбаса. Стільки часу не бачити нормальну їжу”.
Мрія, яка допомогла Анжелі витримати полон – обійняти батьків та доньок – нарешті здійснилась.
“Я дуже тобою пишаюся, ти в мене сама гарна квіточка на світі, я тебе дуже люблю, моя хороша”, – каже вона своїй донечці по відеозв’язку.
Після пережитого Анжела пройшла реабілітацію. Сьогодні їй допомагає хобі, віра у перемогу і найбільше бажання – повернути з полону усіх побратимів.
Олег Байрак
