Його тато Геннадій Хитрик — офіцер Національної гвардії України, трагічно загинув восени 2014 року, врятувавши ціною власного життя Маріуполь від вибуху замінованої російськими окупантами машини…

Нині Влад відпочиває після параду та з 4 вересня готовий сісти за навчальну парту, аби незабаром отримати свої перші зірочки та стати у стрій захисників України.

– Коли мій тато загинув, я саме закінчував вінницьке профтехучилище, де вчився на автомеханіка. Тож коли постав вибір, де вчитись далі, альтернативи Національнїй академії Державної прикордонної служби ім. Богдана Хмельницького — не було. Мій батько закінчив її, дядько теж. У 2015 році я став курсантом, — розповів Владислав. — Пройшов поза конкурсом як син загиблого учасника антитерористичної операції. Нині я навчаюсь на офіцера-автомобіліста. Математика, геометрія, формули, проекти, курсові… Звісно, обов’язкові чергування, наряди, стажування, навчання. Я сержант, командир свого навчального відділення. Важко? Дуже нелегко!

Але коли батько щодня дивиться на тебе з дошки пошани та скорботи — випускників Академії, які загинули за Батьківщину, про «халяву», легковажність думки не може бути. Коли тато щодня розмовляє з тобою та дивиться тобі в очі… Коли тут є офіцери, які ще вчились із татом у цьому ж закладі та згодом служили із ним разом…

– Як відбирали курсантів на парад Незалежності? Коли ви вперше взяли у ньому участь?

– Я вперше — у 2016 році. Критерії відбору досить прискіпливі — лише відмінники, хто добре вчиться, спортсмени, високі на зріст юнаки. Я хорошист у навчанні, спортсмен, 1,88 на зріст. Так й потрапив до нашої команди вже втретє. Це дуже величезна честь та відповідальність. На твоїх плечах честь усієї української армії, Національної гвардії, прикордонників, усього українського народу! В цьому році мені ще й довірили стати в голові своєї шеренги — направляючим. На мене рівнялись наші хлопці, коли карбували кроки!

– Було важко? Тренування, спека, військова форма на розпеченому асфальті, сам парад? На вашу думку, чи потрібен він був взагалі?

– Звісно. А ще велике хвилювання! Втім, коли на тебе завжди дивиться батько — береш волю в кулаки та йдеш лише вперед! Відзначу, що й втретє крокувати Хрещатиком вже було якось звично, легше, аніж у попередні роки. Мабуть, втягнувся за ці три рази!

До речі, мій тато був у прапороносній групі у своїй військовій частині Національної гвардії України. Ось моя відповідь на питання — а чи потрібен був Україні цей парад?

– Крім вас, на параді ще були вінничани — курсанти-прикордонники?

– Усі прикордонники, які брали участь у параді — це курсанти та офіцери нашого навчального закладу. Офіцери — теж наші, командири наших розрахунків. Знаю, що було, як мінімум, п’ятеро вінничан. Різні курси, факультети. У «коробці» курсантів у парадній формі темп шерензі задавав теж хлопець з Вінницької області – Саша Лошко з Калинівки. Як і я, він курсант четвертого курсу, вчиться за спеціальністю «Охорона та захист Державного кордону України». Були й хлопці, батьки яких теж вже захищали Україну, та самі курсанти — колишні учасники антитерористичної операції. Найкращі з найкращих!

– Владислав Хитрик відрізняється з-поміж багатьох курсантів своєю цілеспрямованістю, енергійністю, наполегливістю у навчанні та службі. Слухняний, дисциплінований юнак, — каже командир навчального курсу підполковник Олег Семенов. — Можна сказати, що він вже сформувався як людина та особистість. Тому гідний того, аби пронести честь нашого навчального закладу та усієї Державної прикордонної служби України в цій урочистій події з нагоди Дня незалежності України.