Але найчастіше показували момент, коли один із журналістів запитав, чи не вважає він, що президент Трамп хоче зробити з нього цапа-відбувайла після своїх численних провалів.
Президент схилив голову, декілька секунд мовчав, роздумуючи, а потім підвів голову і посміхнувся… Зал вибухнув сміхом і аплодисментами. Президент додав: «Це моя відповідь».
Ось цей момент показують майже всі американські та європейські ЗМІ. І я прочитала коментарі. 99,9% — не просто позитивні, люди в захваті. Багато хто пише, як шкода, що не можна поміняти президентів…
Або такі: «Один величний президент каже: мені потрібна зброя. А інший, нікчемний: мені потрібен золотий літак із Катару».
Або: «Цю мовчазну посмішку почув увесь світ».
І знаєте, що найбільше зворушує? Цією посмішкою він відповів не лише журналісту. Він відповів усьому світові. Без гніву, без виправдань, без довгих пояснень. Людина, яка вже стІльки пережила, яка щодня несе на своїх плечах неймовірно важкий тягар війни і найбільшу в світі відповідальність за долю своєї країни, цілого народу — просто посміхнулася.
І весь світ зрозумів.
Саме так виглядає справжня гідність. Їй не потрібні гучні слова, золоті літаки чи демонстрація власної величі. Вона не вимагає оплесків — вони виникають самі.
Нашого президента поважають не тому, що він президент великої держави, а тому, що він представляє народ, який не скорився. Народ, який щодня платить страшну і криваву ціну за свою свободу. Народ, який довів усьому світові, що мужність і сила волі не вимірюються розмірами країни, а велич — кількістю золота навколо тебе. Або кількістю авіаносців чи Томагавків.
І сьогодні, коли в залах європейських столиць звучить українська мова, коли до нашого президента прислухаються, коли його слова й навіть мовчазна посмішка стають новиною для всього світу, я відчуваю не просто гордість.
Я бачу, як змінюється місце України у світі. Як із країни, про яку колись майже не знали , вона перетворилася на країну, перед народом якої схиляють голову. Не з жалю. Не з ввічливості. А з поваги.
І, мабуть, у цьому й полягає найбільша перемога Володимира Зеленського: він змусив світ побачити в Україні не жертву, яку треба пожаліти, а націю, яка викликає повагу. Націю, якою захоплюється світ.
І коли я дивлюся на цю посмішку, мені хочеться сказати лише одне:
Дякую, пане Президенте. За нашу гідність. За нашу Україну. За те, що сьогодні, дивлячись на вас, мільйони українців у всьому світі можуть відчути: ми маємо ким пишатися.
І я вірю, що настане день, коли над Україною запанує мир, коли наші діти більше не здригатимуться від вибухів, а наші люди нарешті зможуть просто жити, любити й мріяти. І, можливо, саме тоді ми з особливою гостротою відчуємо, скільки всього пережила Україна і якою величезною була ціна нашої свободи.
І тоді, пане Президенте, нехай у вас нарешті буде можливість просто посміхнутися. Не стримуючи болю, не приховуючи втоми, не думаючи про завтрашній день війни. А просто тому, що Україна перемогла, її діти живі, а над нею — мирне небо.
І дуже боляче читати або слухати наших гнид, які не на фронті, не ризикують, не розуміють, чому за пару років людина старіє на 20 років….,
але сміють відкривати свої вонючі писки і зневажливо називати нашого президента «боневтіком» чи ще якось…..
Дуже сподіваюсь , що всі притомні українці не забудуть і не простять цієї зневаги до свого найкращого президента, До президента, який завоював їм гідність і повагу всього світу. І з яким вони зберегли для себе і потомків Батьківщину.
Tatiana Sand
