Світлана Кислюк, педагог, вже пенсіонерка, одна із тих українців, хто писав всеукраїнський диктант в День української мови та писемності

– Минає ніч. Сни десь літають над селом… Чекаю їх, а вони заблукали… Згадую прожитий день. Він був похмурим і непривітним. Але я знала, що піду до клубу писати радіодиктант. Це традиція. Ніби нормально почувалася зранку, тому зібрала в ящик банки з закруткою, готують машину з передачею для воїнів на четвер. Я знаю, що хлопці завжди раді отримати гостинці: домашні салатики, варення. Спеціально і наробила тих закруток. Замотала у старі газети банки, щоб не побилися. Тоді зібралася на диктант і велосипедом поїхала до клубу. Здивувалася, що мало продукції побачила… Зазвичай наші люди приносять багато продуктів, а от сьогодні мабуть дощ завадив. Та ще є день – завтра. Хоча, ті, чиї діти вдома, а не там… на сході, де гримлять не громи… не завжди розуміють для чого ті передачі. Хлопцям треба знати, що про них не забули. Ми підтримуємо їх, бо віримо нашим захисникам і вдячні за захист.

Диктант був нескладним. Дуже гарно читали його запрошені читці. Все встигли написати.  Та й помилок, думаю, небагато буде. Вдома робота звична, то посуд мити, то обід, то знову посуд, то ще інші справи. А потім можна і трохи взятись за вишивку. Завершила уже рушничка на спасівський кошик. Ще мережки зроблю пізніше. Пора вже братися за вишивання сорочки для молодшого онука. Поки порахувала скільки хрестиків має бути вздовж і впоперек на комірці, рукавах і передній частині – уже й вечір. Але руки аж просять розпочати… хоч сто хрестиків… Завтра, ой уже сьогодні, продовжу. Пора і спати. От тільки сни десь заблукали…

Світлана Кислюк