– Чому першокласниця Настя, донька героя, не несла дзвіночок, а на лінійці не згадали її загиблого батька та не вшанували хвилиною мовчання тисяч загиблих, чому не звучав Гімн України, як в інших школах та не виносили прапора? Таке враження, що я потрапив не в українську школу, а в «ДНР», — запитує дідусь Насті, батько загиблого Романа Микола Грушко і продовжує:

– Вже кілька місяців вся наша родина – невільні учасники цього жаху. І не тільки війни, яка забрала у нас сина під Дебальцевом, чоловіка та батька ось цієї першокласниці із татовими очима – єдиним скарбом, що залишився нам.

Після загибелі сина ми всі разом зібрали кошти, які нам виплатили, і купили однокімнатну квартиру у Вінниці. Там стала жити наша невістка Марта із внучкою. Вони переїхали із Погребища. Марта — вчитель початкових класів. На попередніх місцях роботи користувалась повагою. Тому вирішила подати документи на конкурс у найближчу школу на Старому місті – № 22 та оформити туди Настю у перший клас, щоб бути поряд із дитиною. Ось так дівчата ще із весни проходили там підготовку.

У документах онучки були всі довідки, які свідчили, що вона донька загиблого, як і те, що Марта її мама. Я особисто розмовляв із заступником директора Іриною Іванівною, наголошував, що онучка втратила на війні батька. Вона працювала із моєю невісткою, бо курує молодші класи.

Тому те, що не знали, що вона вдова, а Настя – донька загиблого героя — це підступна брехня, щоб відбілити себе.

Підкреслюю – місяці на неї «давили», але на роботу не оформляли.

Після першої «рекомендації» директора «подумати», чи вона зможе тут працювати, я зателефонував колезі — меру Вінниці Моргунову. В ситуацію втрутились депутати нашого округу, голова комісії у міській раді з освіти, обласне управління освіти. І їх, вже не мене, в школі запевнили, що Марта буде оформлена на роботу, тільки після втручання – 15 серпня. До цього чомусь не оформляли! Всі знали, що вона вдова атошника!!! Подумайте – беруть людину на роботу, доньку в школу, вивчають все – і тут – не знали! Що, навіть у папки документів не заглядали?!

Мені здається, що місце Марти вже давно було комусь обіцяне чи продане – а тут вона перейшла комусь дорогу. Тому так – ще не оформивши її офіційно – «виживали». І що це за питання із стінками, на які їй порекомендували організувати батьків здавати кошти, а потім докоряли, що вона з цим не справилась? Що — це із цього починається навчання у школі? Нас же усіх запевнили, що кошти для втілення нової реформи є і перші класи обладнані за рахунок держави?

На Марту «надавили», її змусили зі школи піти. Бо не можуть досвідчені керівники, не допомігши, двічі телефонувати із претензіями і висновками – вам треба подумати, чи ви зможете тут працювати! Спробуйте ви розпочати так працювати! А тут – молоденька вдова.

І ось вже тепер – перша лінійка! Ні слова про першокласницю – доньку загиблого, ні хвилини мовчання за загиблими, ні Гімну України. Таке враження, що я побував у «ДНР», а не в Україні. Ці події підкосили мою дружину, і вона зараз у інсультному відділенні. А в мене серце після всього вискакує з грудей.

– Я не хочу зараз на когось наговорювати. Але ви ж розумієте, що я у Насті залишилась єдиною годувальницею. Я маю працювати і заробляти кошти, щоб утримувати себе і дитину. Скажіть, ви бачили когось, що ось так, без причини і добровільно, забирав документи? Скажіть, я що, мала кричати усім, що я вдова героя? В документах моїх і доньки були всі необхідні довідки. Ми обоє йшли в цю школу – щоб була можливість догляду за дитиною. Я ж тут – одна, – каже вдова, педагог Марта Грушко.

Після закінчення першого дзвоника у 22-ій школі разом із Миколою Терентійовичем ми підійшли до директора школи Галини Розторгуєвої.

– Я батько загиблого бійця Романа Грушка та дідусь першокласниці Насті. І це вона мала нести цього дзвоника, бо вона одна така у цій школі. Чи вона не того статусу та польоту? Хіба немає організатора позакласної роботи чи заступника по молодших класах? У мене 38 років педагогічного стажу, і мене шокувало, що сьогодні не було Гімну та виносу прапора. У нас у Липовці такого немає, там шанують героїв, підіймають прапор. Знаю, що це робили та робитимуть в інших школах, бо це святе. Ось зараз, після того, як ви не прийняли Марту, молоду вдову мого сина, вашу колегу, як ви навіть не згадали, що йде війна, гинуть солдатики, їх потрібно вшановувати хвилинами мовчання. Коли проігнорували винос прапора та Гімн України, я ставлю собі запитання: «За що ці діти загинули?» Хіба сьогодні не можна було їх вшанувати? Хіба не було 30 секунд для цього? — запитував схвильований батько загиблого сина не лише директора — здавалось, всю Україну.

– Звичайно, можна і треба шанувати героїв. Я вибачаюсь, — відповіла директорка Галина Семенівна. — Справа в тому, що в цьому році ми мали по-новому провести лінійки. Щоб скоротити час, щоб діткам не було важко стояти. Першокласникам в першу чергу.

– А щодо невістки… Скажіть, будь ласка, за якими критеріями вона не підійшла? Невже не можна було якось підтримати її та направити? — запитав Микола Грушко.

– Вона пройшла по всіх критеріях, і мені сподобалась. Вона пішла в перший клас, познайомилась з батьками та дітками. Коли батьки на зборах стали нею керувати, що те не будемо, те не хочемо, я їй просто сказала, що вона має бути головною. Адже потім буде важко керувати всіма. Це все, що я сказала їй. Крім того, на зборах була присутня заступник із молодшої школи Ірина Іванівна. Ми після того ще й заспокоювали невістку, бо вона не знала, що робити. Мовляв, все буде добре. Зателефонувала їй я вже 13 серпня і пояснила, що беру на роботу. Але невістка відповіла, що в школу не вийде.

– Я в шоці, Галино Семенівно, — продовжив Грушко. — Тепер думаю про те, аби дитину забрати зі школи.

– Вибачте, але я не знала, що це вдова атовця, а Настя — його донька. Дізналась 31 серпня ввечері, бо в документах про це не було жодної інформації. А на співбесіді Марта Григорівна теж мовчала. Звичайно, я співчуваю родині, — продовжила
Г. Розторгуєва.

– Насправді ще на початку червня я казав Ірині Іванівні, що це вдова загиблого Героя. Знаєте, тому сьогодні смішні ці вибачення. І ви не переді мною вибачайтесь, а перед тією дитиною. Ви так морально дали нам всім по морді, – це були завершаючі слова розмови батька героя з директором.

А вже 3 вересня директорка школи Галина Розторгуєва зателефонувала до нашої редакції і ось що додала:

– Коли вчителі йшли на конкурс на заміщення вакантної посади, вони всі заповнювали відповідну картку. У розділі «родинний стан» було вказано лише доньку та рік народження. Й інформації про те, що в Марти Грушко загинув чоловік, я не побачила. І Ірина Іванівна про це не знала. У мене є всі документи, які засвідчують, що дійсно ми Марту Грушко взяли на роботу вчителем молодших класів, перед тим вона пройшла конкурс і показала себе добре. Ще тоді членам комісії я сказала, що ця дитина має працювати, на практиці навчиться. І вони підтримали. Втім, у десятих числах серпня вона подзвонила і сказала, що на роботу не вийде. А вже 13 серпня я їй передзвонила і повідомила, що 15 серпня вона має приступити до роботи, тому має сказати свою чітку позицію. Марта Григорівна відповіла, що думку не змінила. Наступного дня вона прийшла до школи і у письмовій заяві попросила повернути трудову книжку назад. І все. І що би я мала розуміти чи знати, адже дала клас, вчитель стала працювати із дітьми та батьками. Тим паче Марта Григорівна нічого мені не пояснювала. Я не люблю зіпсований телефон, але чула про те, що батькам вона розповідала, що з такою адміністрацією працювати не буде. Тому що начебто на педагогічній раді її просто виштовхали за двері, і це при людях. Місця такій історії не було, є відео з камер спостереження. Про це я розповідала і фахівцям з відділу освіти напередодні 1 вересня. Чому так все сталось — я не розумію.

Щодо заходу на 1 вересня, то це була зустріч друзів, вчителів, батьків. Але якби я знала, що є така категорія дитини, в першу чергу звернулась би до мами та дізналась, чи можна розповісти про неї на загал. Бо ж не завжди хочуть чути, не кожен хоче це афішувати. Ми б тоді обов’язково змінили ракурс свята, це не було для нас принципово. Щороку ми вшановуємо наших воїнів, проводимо заходи, у нашій школі музей на честь наших героїв, бо я в душі патріот. Ось сьогодні ми почали навчання із Гімну та хвилини мовчання. Після того провели патріотичний урок. Дуже жаль, що вийшло таке непорозуміння. Тому вкотре прошу вибачення у родини. Якщо звільниться місце у школі, обов’язково запросимо Марту Григорівну працювати…

– Але вона туди ні у якому разі не піде. Бо директор школи, яка на своєму сайті запевняє про спеціалізацію «всесторонній розвиток особистості і виховання школярів – патріотів України» не має так себе вести. І якщо у педагога є душа і вона патріот свого краю – то не скоротить урочисту лінійку та свято за рахунок хвилини мовчання за загиблими героями, за рахунок Гімну та виносу прапора – бо це найголовніше для кожного українця!!! – запевнили нашу редакцію побратими Романа Грушка.

В ситуацію щодо раптового безробіття вдови Марти Грушко втрутився заступник голови ОДА Ігор Івасюк. Він засудив такий поверхневий підхід до відбору кадрів, ставлення дирекції школи до вдови загиблого героя, яку так і не взяли на роботу. Бо, як виявилось, всі ці події і вимоги були до педагога, а влаштованою там на роботі вона там так і не була. Ігнорування першокласниці, в якої загинув батько, на перше вересня. Запевнив, що Марті знайдуть роботу в іншій школі. Ситуація набула великого резонансу. Нар­деп від Він­ниці Олександр Домбровський запевнив, що Марта Грушко, дружина героя, без роботи не залишиться. Її днями працевлаштують. Це повідомив й Ігор Івасюк.

Всі – керівники та депутати — попросили, щоб набув гласності цей випадок, щоб усі директори шкіл, педагоги розуміли, що в країні війна, за їх мирне небо та можливість працювати гинуть кращі сини України. Залишаються вдови – вони можуть стати колегами кожного, їхні діти – однокласниками чи однокурсниками кожного із вас – тому особлива увага та повага для них має бути нормою нашого життя.

Чи не правда – якимись недолугими виглядають виправдання: не знали, не змогли. Адже народна мудрість гласить просто: хто хоче щось зробити – шукає спосіб, не хоче — причину.

Безробітна мати доньки загиблого героя та його дружина, коли верстався номер газети, повідомила, що її запросили в іншу школу м. Вінниці. Туди невдовзі вона переведе і доньку. Подякувала всім, хто підтримав її.

Цей резонансний випадок викликав чимало коментарів на сайті нашої газети. Ось один із них:

Дирекції 22-ї школи порада – все ж таки не виправдовуватись, а зробити висновки із ситуації, яка стала відомою на всю Україну.

Микола Грушко, військовий у відставці, педагог із багаторічним стажем та нині мер Липовця, подав заяву до СБУ із вимогою здійснити перевірку інциденту та те, чому на першому дзвонику не вшанували героїв, не прозвучав Гімн України і чому директор вводить в оману всіх людей.

Від редакції. Готові вислухати всі точки зору.

Вікторія Микитюк,
Тетяна Квасюк