Три дні їх шукали рідні та рятувальники, а вони знаходились у будиночку вівчаря. Ситуація ускладнювалась тим, що довкола блукав ведмідь, який прокинувся раніше й був голодним та лютим. Тож рятувальники мусили діяти обережно. І, на щастя, сталося диво — молодих людей знайшли, відігріли ароматним чаєм та нагодували гуцульськими смаколиками. Переживши разом таку пригоду, між Євгеном та Людою зародились романтичні й ніжні почуття. А вже 28 серпня вони стали на весільний рушник. Про любов, гори та сокровенне земляк розповів нашій газеті.

– Історія нашого знайомства із Людмилою почалась на Новорічні свята. Я на той час мешкав у столиці та працював у банку. Разом із друзями вирішили відпочити в горах. Орендували будинок у населеному пункті Ясіня. У нашій компанії випадково чи ні була Людмила. Вона родом із Дніпра. Ми з нею були єдиними, хто без пари. Тож разом катались на лижах, спілкувались, мали чимало спільних тем, виникла взаємна симпатія. Після того як роз’їхались по своїх містах, продовжили переписку в соцмережі. До речі, Люда потім мені розповідала, що я їй сподобався ще до того, як побачила. Наша спільна подруга з Дніпра виклала фото, на якому був я. І дівчина зацікавилась мною та не проти була познайомитись. Як бачите, мрії мають здатність збуватись!

– Розкажіть про ту незабутню поїздку разом в гори, де ви й заблукали.

– О, то була наша зустріч. Ми просто вирішили поїхати вдвох на лижах на кілька днів, поки зима не закінчилась. Адже вже був кінець лютого. Хоч синоптики прогнозували великі морози, нас це не злякало. 25 лютого ми перебирались із однієї траси на іншу. Але помилилися з маршрутом і спустилися не в ту сторону. Зв’язок обірвався відразу після спуску з хребта, і більше вийти на нього нам не вдалося через відсутність мережі. Вже під вечір вище по схилу ми побачили занедбані будиночки чабанів. Лише в одній кімнаті на вікнах були скло та двері. Там ми і сховалися. У такий мороз — мінус 27 градусів — щастям було побачити всередині дрова, буржуйку і лежаки, на полиці в пакетику лежала четвертинка хліба. В рюкзачку я знайшов запальничку із ліхтариком, горішки, родзинки та півпляшки солодкої води. У неї згодом ми набирали сніг і топили воду. Розібрав віник на прутики, витягнув із гаманця купюри — і таким чином вдалось розпалити мокрі дрова. Ми спали по черзі: один стежив за багаттям, інший грівся матрацом. Допомагало позитивне мислення. Люда взагалі не панікувала і не втрачала оптимістичного настрою. Навіть будучи в дуже екстремальних умовах, намагалися милуватися природою, розповідати один одному веселі історії. Наступного дня вирішили самостійно шукати дорогу до готелю. Вийшли на розвилку, але обидва маршрути впирались до води. Тому змушені були повернутись назад до будиночка. Трасою ведмедя особисто не зустрічали, але бачили його сліди та інших тварин, роздертих птахів… А вже вранці на стіні натрапили на напис про те, що ми на полонині Урда. І якщо загубились, дзвонити 101, біля будиночка є мережа. Звісно, це нам дало надію. Та коли піднялись вгору 100 метрів, до рятувальників так і не добились. Після того ще були спроби, але вже телефон розрядився. Ми вирішили залишатися в будинку і чекати на допомогу там, постійно підтримуючи вогонь. І лише наступного дня нас нарешті знайшли. Це були рятувальник Женя та фельдшер на ім’я В’ячеслав. Останні 50 метрів до машини я вже не міг дійти, бо не мав сил. Однозначно 28 лютого стало нашим другим днем народження і початок нашої пари.

– Як зароджувались ваші стосунки?

– Перший поцілунок у нас був у тому будиночку на горі Урда. Перед тим ми блукали дорогою і вірили, що вона приведе до якогось населеного пункту. Оскільки цього не сталось, вирішили йти назад. Погодні умови були жахливі. І коли ми побачили наш будиночок, від радості обійнялись та поцілувались. Це було спільне наша бажання.

А вже коли нас врятували, наступних вихідних я поїхав до Людмили у Дніпро. Ми стали зустрічатись, бо вже не уявляли життя один без одного.

– Як освідчувались дівчині?

– Мабуть, почну із історії, яка трапилась із моєю подругою дитинства. Вона довго не могла знайти собі пару. А коли в неї з’явився хлопець і вони поїхали разом у Почаїв, дівчина просила в Бога, аби він їй дав знак — чи це її людина, чи ні. Не повірите, наступного дня подрузі освідчились. Ця розповідь справді мене зворушила. Довгий час я не ставив для себе мети стосунків, але приклад знайомої змусив переглянути свої погляди. Я захотів родину. В жовтні минулого року поїхав теж до Почаєва і через молитву попросив Бога направити мене. Також подати знак, коли біля мене поряд буде та сама…Більшого знаку, напевно, не треба було чекати, як наша історія з Людою в горах.

Пропозицію я зробив коханій рівно через чотири місяці, як нас врятували на Драгобраті. Напередодні ми вирішили жити разом у Дніпрі, я перевозив свої речі. Зайшов до її квартири вночі, дівчина була сонною. Подарував квіти і став розповідати про ту поїздку в Почаїв. А тоді вручив каблучку і запитав, чи вийде вона заміж за мене. Людмила відповіла заповітне «так». Весілля святкували 28 серпня — через півроку нашого порятунку. Для нас це особливі та символічні числа…

– А як батьки поставились до такого швидкого шлюбу?

– Всі дуже задоволені. І ми вже й не діти. Ми довго йшли до цього, чекали один на одного. Звісно, родина щаслива, що все так склалось.

– Як тепер вам нове життя і чим займаєтесь тепер у Дніпрі?

– Мій пріоритет — бути разом із коханою дружиною. Маю тут багато друзів, серед яких і вінничани, яких доля теж закинула в Дніпро. Так, це не таке комфортне місто, як Київ, і не таке рідне, як Вінниця, але тут мені добре та спокійно. Працюю в банку — займаюсь продажем банківських продуктів корпоративним клієнтам. Дружина працює перекладачем.

– У гори будете продовжувати їздити на відпочинок?

– Куди ж без них. Але будемо тепер більш обережні, щоб не потрапити у схожі ситуації. Плануємо найближчим часом поїхати на Драгобрат, хочемо зустрітися із нашими рятівниками Ясінянського гірського пошуково-рятувального відділення та вкотре подякувати за подвиг. Вони у нас тепер всі у друзях та з радістю слідкують за нашим життям.

Вікторія Микитюк