Через чотири роки після найстрашніших серпня-вересня 2014-го Олена Михайлівна наче знову пережила той невимовний відчай, який вона відчувала після останнього дзвінка від сина з передової.

– 26 серпня він востаннє вийшов на зв’язок. Сказав, що у них дуже «гаряче» і не знає, що далі буде… Кожна година здавалася вічністю, телефон вперто мовчав, Женя більше не виходив на зв’язок… Коли стало зрозуміло, що наших обстріляли у «зеленому коридорі», волонтери стали обдзвонювати морги…

Син служив у Хмельницькому спецназі, але в Іловайськ його командирували з 51-ою бригадою. В Інтернеті з’явилася інформація, що хлопців з цієї бригади повезли у запорізький морг… Я детально описала волонтерам особливі прикмети сина, про кожен шрам розповіла, але сама відмовлялася вірити, що Женю вбили. Розповідали, що під Старобєшевом чеченці просто четвертували українських військових — ця страшна думка найбільше не давала спокою.

Йшли дні, я декілька разів ходила у Вінницьке СБУ писати заяву про зникнення сина, але новин так і не було. Моя мама вже почала до ворожок звертатися, всі казали, що наш Женя живий. Дзвонили у столичне СБУ, до Рубана, але у них тоді такий безлад творився, ім’я мого сина чомусь зникало із офіційних списків полонених, але ми не опускали рук, намагалися шукати Женю неофіційними шляхами.

Я не випускала телефон з рук, чекала на дзвінок з полону. Мене попередили, що можуть дзвонити терористи, що можуть сфальсифікувати голос мого сина, тому порадили запитати щось таке, про що знає лише Женька. І коли він нарешті подзвонив — це сталося 10 вересня — я запитала, як звати доньку його хрещеної. І Женька був такий здивований, каже: «Мам, ти що? Настя!» Це були найбажаніші слова в моєму житті, бо тепер я на всі сто була впевнена, що зі мною розмовляє моя кровиночка, що мій син ЖИВИЙ! Почувши його голос, я була здатна на все, аби тільки повернути сина додому. Хоча Женька заспокоював, що їх там не ображають, що сплять на постелі, і їм навіть дають зернята і «Колу», я розуміла, що цим словам не можна вірити і одному Богу відомо, як там мій синочок насправді.

Від ДНРівської медсестри дізналася, що у Жені вогнепальне поранення в ногу. Він їхав у танку, але коли машину бомбанули і вона загорілася, сину вдалося евакуюватися. Це нам розповів поранений, якого привезли у Вінницький госпіталь. Він по фотографії впізнав Женю і запевнив, що син вижив, що, вистрибнувши з палаючого танка, він ще прийняв бій з автоматом. А коли вже не було сил відбиватися, сховався з іншими пацанами в «зеленці».

10 діб вони бродили полями-лісами, їли сиру кукурудзу, листя і навіть черв’яків, пили воду з калюж… І невідомо, скільки б і ще так тривало, якби не почалися зливи. Від постійної вологості у сина почала гнити рана на пораненій нозі… Тому він з побратимами вирішили йти шукати людей. Вийшли на якісь хати. Місцеві їм насипали супу, але не встигли хлопці ще його доїсти, як селяни здали їх сепаратистам… Коли за ними прийшли, Женя з хлопцями витягли гранату і готові були підірвати себе і ворога. Але один із сепарів запевнив, що їх ніхто не зачепить, лише обміняють на своїх. Так наші хлопці потрапили в полон. Їх тримали в центрі Донецька у підвалі спортивного комплексу одного із футбольних клубів.

Довго йшли перемовини про обмін. ДНРівці готові були обміняти наших 75 хлопців на їхніх трьох, які сиділи у київському СБУ, але українська сторона не дала «добро». Та якогось дня знову подзвонили з Донецька, це була 17-та година. «Завтра о 7-й ранку ви можете забрати свого сина. Інакше ви його більше живим не побачите», — повідомили терористи. Як зараз пам’ятаю, того вечора йшов сильний дощ, негода. А ми шукали авто, щоб з потужним мотором, і на усіх парах мчали в Донецьк. Я була готова на все. Медсестра з «ДНР» попередила, що матері полонених «укрів» будуть місяць завали розбирати, я на все погоджувалась.

Туди добратися допомогли маріупольські волонтери. З ними були ще батьки Женьчиного товариша по службі з Хмельницького. Але забирати дітей дозволили лише матерям, чоловіків не допускали. Мене з іншою мамою завели в якийсь кабінет, привели наших хлопців — помитих, перебинтованих — і покликали своїх журналістів. На камеру нас допитували, навіщо відпустили своїх дітей на війну людей вбивати. Та я не могла стриматися, намагалася пояснити, що син укладав контракт на службу ще до війни і давав клятву захищати цілісність своєї країни. Нас намагалися переконати, що це українські військові бомблять школи, що начебто «укри» вбили вагітну… Переманювали на свій бік, навіть квартиру обіцяли, якщо залишимося в Донецьку. Зрозуміло, що усі ці розмови ми мусили терпіти заради безпеки. Я вмовляла віддати сина і просила відпустити ще одного хлопця, який сидів у камері із Женькою, за ним батьки не приїхали, але мене ніхто не слухав. Син попросив дозволу попрощатися із побратимом. Коли ми пішли до камери, я побачила десятки озброєних «відморозків». Тут, уже без камер, вони крили мене матом і не скупилися на погрози. Обіцяли підкласти «лимонку» в багажник, щоб ми не доїхали додому… Ні жива ні мертва звідти тікала…

Повернувшись додому, потрібно було терміново лікувати сина, якби ще день-два — довелося б ампутувати поранену ногу. Але для Жені найважче була не травма ноги, а психологічна травма. Він замкнувся у собі і ніколи ні слова за полон не згадав. За ці чотири роки я від нього чула лише про зернята і «Кока-колу» в підвалі ДНРівців.

Так, син ще чотири роки відслужив у Нацгвардії до закінчення контракту, але ось днями звільнився. Він готовий воювати за Україну, 8 років свого життя віддав службі, вміє брати висоти в небі та кілометражі суходолу, але ще один полон він просто не переживе, як і я…