У школі я пропрацювала зовсім мало, але й цього вистачило, щоб бути улюбленою вчителькою для своїх учнів та ізгоєм для більшості колег й адміністрації. А все тому, що не сприймаю жодних проявів старих радянських традицій у сучасній освіті. Це позитивно оцінили діти, але не сприйняли інші вчителі та директор.

На першому ж своєму уроці знайшла спільну мову з учнями, вони одразу почали жалітися на заслужених-презаслужених вчителів, для яких, окрім «я сказала», немає інших агрументів, які не хочуть і не готові слухати дітей, приймати іншу думку, які звикли бути генералами, а всі інші — наче солдатики… Розповіли про «педагогів», які роками приходять на уроки напідпитку, а то й випивають у «каптьорці» і зобов’язують дітей їм яблука із шкільного садка приносити, щоб закусити…

Про уроки, де учні мусять тупо списувати з підручника… Про непосильні нормативи фізкультури… І про шиття спіднички на уроках праці, через які батьки змушені були купувати швейні машинки…

Це все було 20 років тому, і це все є нині в школі.

Я ж спробувала по-іншому, без указки, без занижених оцінок, без залякування дітей. Для своїх учнів на уроці я була швидше куратором, організатором навчального процесу, не боялася давати їм самостійність. А поза уроком я стала для них другом.

У мене був випускний клас, і я усім учням поставила гарні оцінки. І за це поплатилася, бо треба було брати «конверти» з батьків і ділитися з адміністрацією…

Приходили до мене з перевіркою на відкритий урок, учні вели себе, наче мишки, виконували всі завдання. Але, як потім з’ясувалося, мій урок перевіряючим не сподобався, під негативною характеристикою поставив підпис вчитель, якого навіть там не було… Мене звинуватили у тому, що я не розвиваюсь як педагог і взагалі тупа…

Але це все стало відомо потім. А спочатку директор викликав з декрету вчительку, замість якої працювала, а мені порадили шукати інше місце роботи. А як тільки я звільнилася, ця вчителька знову пішла в декрет… Я розуміла, що це все було організовано, щоб мене позбутися. Але не здавалася і прийшла у школу на конкурс, бо ж тепер ці повноваження передали на адміністрацію. І ось я стою перед моїми колишніми  колегами, а вони мене навмисно ігнорують. Ніхто нічого не запитав, без жодних пояснень мені сказали «До побачення».  А в протоколі написали, що я не відповіла на жодне питання…

Та й після такої зневаги та брехні я не опустила руки, бо любов до дітей вища, ніж стара затерта система прибирати неугодних. Але колишній директор зробив мені таку «славу», що мене навіть на поріг боялися пускати в інших школах.

Сьогодні багато розмов про реформу в освіті, але, щоб були реформи, потрібно самим змінюватися. А наші заслужені-презаслужені педагоги не хочуть змін, бо вже й вік не той, і не люблять вони нічого і нікого нового. У цьому я на власному досвіді переконалась.

Ірина — вчитель
за станом душі, яку так
і не допустили у школу