За цей час він змінив вісім місць неволі, вперше прочитав вірші свого земляка Василя Стуса, який також був у неволі, пережив численні допити, побиття, погрози розстріляти, одне голодування та обіцянки повернутись додому. А в цей час медики рятували дорогих йому людей: від онкології маму Віру Олексіївну та важкохвору дружину Лілію. Лише через вісім місяців паузи Олексій Кириченко зустрівся із нашим журналістом та дав інтерв’ю.

– Я зі звичайної родини — маю брата Юру та сестер Оксану і Мар’яну. Матір працювала майстром на ламповому заводі, після того була майстром ЖЕКу. Тато Степан Миколайович — художник, займався оформленням приміщень та агітаційних стендів. Для мене яскравий спогад з дитинства — вся квартира у картинах та специфічний запах олійних фарб.

Влітку ми більшість часу в дитинстві проводили у бабусі Ксенії Іванівни в Крищинцях Тульчинського району, допомагали їй на городі та по господарству. Із 13 років я пішов працювати на тік у колгосп. Бабуся мною дуже пишалась, адже вона сама школяркою залишилась без батьків і, щоб прогодувати молодших братів та сестер, пішла сапати буряки. Вже два роки як Ксенії Іванівни немає. Їй до останнього не казали, що я в полоні, аби через це не погіршилось здоров’я, — починає розмову Олексій Кириченко. — Мама нині дуже шкодує, що за життя таки не розповіла бабусі правду за мене… А нам про нашу дорогу людину нагадує диктофонний запис, який колись зробив мій брат і ми передаватимемо нащадкам. На ньому Ксенія Іванівна розповіла про себе все.

– Як так сталось, що, маючи хист до гуманітарних наук, Ви обрали технічну спеціальність?

– Закінчив я школу №18 і завжди з усмішкою та вдячністю згадую ті роки. Мій товариш Дмитро Максименко теж пішов на війну добровольцем, відвоював снайпером, живим і здоровим повернувся до Вінниці. Під час відвідин школи він розповідав вчителям та директору про те, що я в полоні, просив організувати збір підписів, переживав та намагався допомогти. Ще один мій друг, але вже з Харкова, Олександр Фомінцев також захищав Україну, брав участь у боях на Савур-могилі. Ці чоловіки — предмет моєї гордості.

Щодо вищої освіти, то її здобув у технічному університеті у Вінниці. Спеціальність — технологія машинобудування. Хоча мені завжди ближчими були психологія та філософія. За фахом я жодного дня не працював.

– А як тоді заробляли гроші?

– Так сталось, що після закінчення університету переїхав до Харкова. В країні було важке економічне становище, а на життя потрібно було заробити. Почав із того, що за останні кишенькові кошти поставив ятку біля метро, торгував жіночими прикрасами для волосся та шкарпетками. Пам’ятаю те відчуття голоду і запах шаурми з кіоску, який був поряд. Я тоді не міг дозволити собі її купити, бо все зароблене вкладав у товар. Але дав собі слово, що як тільки моя каса дійде до 100 гривень, а, відповідно, половина йшла мені, обов’язково її куплю. І таки зробив це через тиждень. То була найсмачніша шаурма в моєму житті.

– Як потрапили на війну?

– Коли почалась Революція гідності, спостерігав спочатку за нею «зі сторони», як на нормальний процес. Далі із однодумцями самоорганізувались та брали участь із самооборонівцями в охороні харківського Євромайдану. А далі на нашу групу самооборонівців вийшов представник штабу АТО і сказав, що їм потрібен загін розвідників, які б їм підпорядковувались. Навчання були дуже короткі. Їх тільки умовно можна назвати навчаннями. Показали, на що натискати на автоматі і з якого боку на нього дивитися, як кидати гранати, стріляти з РПГ. До цього я не служив в армії.

Після того як придбали амуніцію, отримали перше завдання, глибокий рейд в окуповану Горлівку на три доби. На штаб ми передавалися під командування «Сумрака» — полковника Ігоря Гордійчука (нині Герой України). Вирушили обороняти Савур-могилу вже після того, як Збройні сили України покинули прикордонний район — 18 серпня 2014 року. Було гаряче: стріляли з мінометів, «Градів», танків. Впала навіть 30-метрова величезна стела, яка дивом нікого не зачепила. Кадировці, які воювали проти нас, думали, що ми американські солдати – через наші кевларові каски. Стріляли із території Росії, я особисто бачив на обрії три вантажівки із так званим гуманітарним конвоєм. У кінці серпня курган був уже повністю оточений. У нас закінчилася вода, були втрати, потрібно було відступати. При відході з Савур-могили ми бачили зіпсований інженерний транспорт і БТР. Я зголосився піти оглянути, заліз всередину. Там була табличка з п’ятизначним номером частини — з Росії, ми всі дані екіпажу ще й встигли переписати. Поряд знайшли залишки пайка та одяг. Біля цієї техніки наш загін потрапив у засідку. З різних боків кричали «лягай», звучали постріли. Побачив, що хлопці спереду і ззаду поклали зброю на землю. Я кинувся через посадку в поле з соняшниками. Біг дуже далеко. Чув рев мотора. Розумів, що ця засада була серйозною. Як з’ясувалося пізніше, наш загін вели снайпери. Годин через 12 я повернувся. Бачив, що немає слідів крові – значить, побратимів не розстріляли, про що доповів начальству. Мені сказали, що найбільше шансів звідти виїхати, якщо знайти «швидку допомогу», яка їздить полями і шукає поранених. Пройшов далі і побачив залишену російську артилерію, там нарешті добре поїв — знайшов залишки сухого пайка. Я вийшов до траси, зловив автомобіль і попросив підвезти. На цій машині доїхав до блокпоста, там стояли

КамАЗи з трупами і автомобіль «швидкої». Зрозумів, що це мій шанс. Вийшов з машини, пішов до «швидкої» і вже тиснув на ручку. Але зупинив сепаратист і запитав, хто я. Відповів правду — солдат Збройних сил України. Мені дали лопату і сказали собі копати могилу. В той момент було так спокійно на душі… Я взявся до роботи. Але сепаратисти зупинили та відвезли до приміщення поліції…

– До кого Ви потрапили у полон і яке ставлення було?

– Це був «підрозділ» Матвія. У ньому багато людей із Пітера і частково місцеві. Боєць із позивним «Танкіст» на деякий час став моїм персональним катом. Час від часу приходив бити. Я був дуже здивований, що мене відразу не розстріляли. Тому що одного хлопця, теж з Харкова, вбили. Далі мене посадили в карцер. І тоді ж показали російським та європейським журналістам. Навіть під час інтерв’ю я намагався сказати правду — максимально нашкодити Росії і принести користь своїй державі. Але фактично, то інтерв’ю мене насправді врятувало. Рідним про мій полон розповів журналіст французького видання «Le Mondе». Спочатку мене утримували у Старобешевому, потім — у Комсомольському, Донецьку, Макіївці…

Неодноразово мене хотіли розстріляти. Чув, як приходили п’яні сепаратисти і говорили, мовляв, давайте «укропа» розстріляємо. Але зайти в мою камеру ніхто не міг — ключі були тільки в терориста з позивним «Пчела». Він — офіцер, учасник двох конфліктів, зокрема в Косово, росіянин. Ми з ним розмовляли відверто на будь-які теми, хоча кожен залишався при своєму. І у цієї людини були ключі не тільки від камери, але і від мого життя. Одного разу до нього підійшли сепаратисти з проханням дати ті ключі. Я почув це і став молитись. А він відповів, що не дасть. Після того «Пчела» вирішив зі мною відверто поговорити — казав, що не може забути, як під час зачистки у Петровському хтось кинув на звук у підвал гранату, а там – діти, і він потім виносив трупи з підвалу. Через 5 хвилин він вже плакав у мене на плечі: «Я не можу зрозуміти, за що? Чому ми вбиваємо один одного?» Все, що я міг — це слухати і молитись. Він не став мене розстрілювати. Виплакався і пішов.

– Олексію, Вас звільнили з полону лише наприкінці грудня 2017 року. А до того обмін часто зривався. Як це переживали?

– Одного разу в полоні мені в руки потрапила книга адмірала Джеймса Стокдейла, учасника війни у В’єтнамі. Він провів 8 років у полоні, за виявлену під час полону мужність був удостоєний медалі Пошани, вищої військової нагороди США. У ній він розповідав про свій досвід, як вижити у полоні… В першу чергу, ти маєш ніколи не призначати для себе дату обміну, тому що оптимісти гинуть першими. І друге: ніколи не втрачати надії на обмін: він обов’язково буде, просто ми не знаємо, коли. А ще я вважаю, що українська влада робить все задля звільнення заручників, а ось ключі від цього — у Кремля. Треба тиснути на нього! Чим? Санкціями та міжнародним тиском.

– А коли летіли з Харкова на вертольоті до столиці з Президентом, про що говорили?

– Петро Олексійович розповів, що країна ціла, зарплатня по армії платиться, нове озброєння буде. Потім ми його розпитували, коли інших поміняють. Ще нам видали прапори, і в мене з’явилася ідея – у Президента автограф узяти. Він погодився, розписався на прапорі.

– Знаю, що після полону Ви звільнились зі служби. Нині проходите реабілітацію та через соцмережі звернулись за допомогою вашій дружині Лілії.

– Поки я був у неволі, кохана дуже сильно за мене билась. Хлопці не раз казали мені, що вона це просто несамовито робила, а всі хвороби від нервів. Коли я повернувся з полону, Лілія мене оточила такою любов’ю та турботою, що важко словами описати. Тому для мене головне, щоб вона вижила. У неї дуже рідкісне захворювання, яке потребує коштовного лікування. Це називається солідна псевдопапілярна пухлина підшлункової залози. У світі зареєстровано усього близько тисячі випадків цієї хвороби. Ми зараз шукаємо кращий варіант лікування, бо через рідкісність захворювання у лікарів немає великого досвіду боротьби з ним. Є кілька варіантів. Думки лікарів дуже різні. Наразі ми вже зібрали 12 тис. євро – і я дуже вдячний за це всім людям, хто відгукнувся. Особливо висловлюю подяку Вінницькій міській раді, ОДА, обласній раді, обласним депутатам та всім небайдужим землякам.

Коли під час нашої розмови напередодні Олексій дізнався, що з нагоди Дня міста до Вінниці завітає Петро Порошенко, то вирішив подарувати йому газету «Тюремний укроп», яку підпільно видавав у полоні, щоб підтримати дух наших хлопців.

– Є хлопці, з якими ми були разом не один рік і які до цих пір у полоні бойовиків – командир танку Богдан Пантюшенко та два спецназівці: Сергій Глондар та Олександр Коріньков….Хочу нагадати, що їх чекають вдома.

Незважаючи на те, що зустріч з Президентом організувати дуже непросто, нам вдалось це зробити фактично спонтанно. Олексій подарував примірник Президенту, коли той зайшов у фойє Вінницької міської ради. Президент подякував і назвав Олексія мужньою людиною… А мені вдалось зробити ексклюзивні світлини цієї зустрічі.

На своїй сторінці у Facebook Петро Порошенко назвав «Тюремний укроп» найдорожчою для себе газетою, свідченням незламності духу українців, які протистоять російській агресії. Газета зберігатиметься у його кабінеті, де її зможуть побачити дипломати та іноземні гості, які прибувають із візитом в Україну.

Для тих, хто хоче допомогти дружині нашого земляка, просимо надсилати кошти на картку Приватбанк 4149 6293 1031 1360 (ПРИВАТБАНК), Олексій Кириченко