Розумна, освічена, красива жінка, дбайлива ​​матір і дружина… Таку добру пам’ять залишила по собі Анна Ярославівна (близько1024-після 1075), донька київського правителя Ярослава Мудрого.  Вона вийшла заміж за французького короля Генріха І Капета (царював 1031-1060), народила чотирьох дітей. Королева Анна привезла у Францію не тільки дорогоцінний посаг, а й високу культуру, її тут шанували і поважали. Вона стала пра-прабабцею 30 французьких королів.

Анна виходила заміж не по любові, а з волі батька, з державних міркувань. Даючи поради чоловікові, вона разом з Генріхом брала участь в управлінні державою. Це підтверджується тим, що на багатьох хартіях Генріха I стоять приписки: «За згодою дружини моєї Анни», «У присутності королеви Анни» і т.д.

Її розум і дивовижну освіченість цінувала Європа, папа римський Микола II писав їй в 1059 році: “Слух про ваші чесноти, чудова діво, дійшов до наших вух, і з великою радістю чуємо ми, що ви виконуєте у християнській державі свої королівські обов’язки з похвальною ретельністю і чудовим розумом ».

Подорожуючи по своїх землях, Генріх і Анна приїхали в Санліс. Саме тут, в Санлісі, з благословення королеви, на її пожертви і навіть за її участі (вона вклала у фундамент камінь, як колись надіслав її батько з України) протягом десяти років був побудований монастир св. Вінсента. Перед входом до нього стояла ​​статуя королеви Анни, його засновниці.

І кажуть, що саме тут перед благочестиві очі королеви вперше постав граф Рауль де Крепі.  Володіння графа були великі і багаті, він міг дозволити собі вести життя, незалежне від королівських милостей. Взагалі це був рідкісний нахаба, який славився сміливістю і жорстокосердістю. Чимало пролив крові, пригнічував селян, спалив майже дотла місто Верден лише тому, що єпископ Верденский не заплатив йому, як сеньйору, данину.

Цей гарний чоловік із цікавістю розглядав королеву Анну. Які її якості він оцінював? Напевне, не тонкий розум, не благочестя чи добре серце. Набагато більше Рауля схвилював стрункий стан королеви Анни, ніжність і переляк, які він безпомилково прочитав в очах цієї жінки, яка народила дітей, але не стала більш досвідченою в любовних справах, бо вона знала всього лише одного чоловіка — короля Генріха. А він аж ніяк  не був галантним кавалером. А Рауль… Покинуті  ним дами називали його серцеїдом, який сам начисто позбавлений серця, жорстоким розпусником, безжальним насмішником … і кращим коханцем з усіх, які тільки жили в той час у Франції!

Надалі стосунки королеви і графа були зовні абсолютно благопристойні, проте Санліс чомусь зробився улюбленим місцем відпочинку Анни. І кожного разу, коли вона одна або з чоловіком приїжджала у Санліс, там неодмінно опинявся граф де Крепі. Він вгадував, що благочестиве життя набридло королеві, і привозив з собою жонглерів і трубадурів, щоб потішити слух Анни ніжними і палкими історіями кохання. Особливо потрібні були їй ці розваги, щоб втішитися після смерті молодшого сина Робера.

А королю Генріху І ніколи було втішати дружину. Держава Франція того часу була замком, збудованим на піску, король безперервно воював з ворогами. Врешті, Генріх  вирішив закріпити права свого потомства на французький престол і у 1059-му коронував наслідного принца Філіпа, сина Анни, якому ледь виповнилося сім років. І дуже вчасно, тому що наступного 1060-го року Генріх І Капет помер.

За заповітом чоловіка Анна стала опікункою маленького короля Філіпа І. Ці обов’язки ділив з нею Бодуен, могутній сеньйор. Його авторитет у Франції був настільки великий, що коли він беззастережно заприсягнувся Філіпу І, так само зробили й інші феодали. Ніхто і пискнути не смів проти королівського сина.

Анна вдягла ліловий одяг – у той час колір жалоби французьких королів. Вона дивилася в дорогоцінне венеціанське дзеркало  і дивувалася тому, що печаль, сльози нічим не пошкодили свіжості щік, ясності погляду, пишної яскравості кучерів. Волосся у неї було таке ж руде, кучеряве, ні сивинки! Сумне слово «вдова» ніяк не підходило до неї. Вона була багатою, красивою і … вільною! Відчувала себе майже як в юності, в Києві. Але там вона була  юною дівчиною, а тут – тридцятип’ятирічною жінкою у розквіті краси і бажань.

Анна могла дозволити собі приймати у своєму замку в улюбленому Санлісі людей, з якими їй було добре і приємно. Це були навколишні сеньйори, які навперебій прагнули висловити  королеві  свою повагу і  захоплення. «Їй віддавали належне не лише як королеві, але і як жінці», – витончено висловлювався віконт де Сент-Еймур. Лише самій собі Анна могла зізнатися, що збирає стільки гостей лише для того, щоб серед них непомітно міг з’явитися лише один.

Але це слово – непомітно – абсолютно не підходило графу де Крепі. По-перше, Рауль  був помітним навіть у тисячному натовпі. По-друге, він нікого і нічого не боявся. Граф Рауль походив від самого Карла Великого, тобто належав до королівської династії Каролінгів. Він був з числа тих васалів, які не проти підставити ніжку своєму сеньйорові. І, здавалося б, зараз, коли на троні молодий Генріх І під опікунством слабкої жінки, саме час для графа Рауля половити рибку в каламутній воді, відтягати для себе деякі привілеї. Однак … він не смів. Більше того – він навіть не думав ні про щось таке.

На рідкість самовпевнений граф боявся неприхильності і байдужості Анни. Але вона не була до нього байдужа! Коли цим двом стало раптом зрозуміло, що весела і дружня взаємна прихильність перейшла в любов? Таїли вони її один від одного? Ну, хіба що Анна – і то лиш тому, що граф Рауль був одружений.

Мадам Алієноре де Крепі ніколи не з’являлася в замку Анни, її сюди не кликали, а приїхати незваною вона не могла. Ця мила простачка була рабськи закохана у свого красивого і жорстокого чоловіка, хоч  Рауль жив власним життям і часом забував, що у нього є дружина. А тепер він взагалі думав тільки про одну жінку на світі. Про Анну! Зрештою граф усвідомив, що жити без неї не може. Природжений загарбник, він звик з бою брати все, чого бажав.

Анна прогулювалась по доріжках саду і думала про Рауля. І раптом  він сам з’явився перед її очима, наче був привидом, що вона викликала до життя! Анна дивилася – і не могла надивитися! Хіба це привид? Хіба привиди так пристрасно стискують в обіймах живих жінок? І хіба їх поцілунки можуть бути такими палкими, що у цих жінок починають підгинатися ноги?

…Кінь з двома вершниками полетів щодуху в Крепі, збиваючи зелені гілки при дорозі, і зупинився біля церкви … Рауль прийняв Анну з сідла і, тримаючи на руках, якусь мить дивився їй в очі. Жінка не рвалася, не кричала, не кликала на допомогу. Щасливо посміхнувшись, Рауль широкими кроками рушив до церкви. І змусив священника перед вівтарем обвінчати його з королевою,  хоч і не був розлучений з першою дружиною.

Обійми Рауля… Те, що відбувалося з Анною в обіймах Рауля, не мало назви в людській мові, не мало ціни… За це не жаль було душу віддати,  а не тільки ім’я – на осміяння! А втім, ніхто не зважився б сміятися над матір’ю короля і над людиною, подібною сеньйору Раулю де Крепі!

Їх тишком засуджували… Чоловіки –  через те, що пристрасно бажали б опинитися на місці графа, жінки – через те, що шалено заздрили Анні. Бодуен відверто радів: його вплив на Філіпа зміцнився. Ніхто і слова не смів мовити в осуд її величності королеви Анни. Бурхливо виражала своє обурення лише перша мадам де Крепі. Цікава характеристика, яку дала Алієнора в скарзі на чоловіка: «Королева Анна, — писала вона, — найчарівніша, найкраща серед жінок Франції».

Рауль отримав послання від папи римського, де йому наказувалося негайно розлучитися з Анною і повернутися до дружини. Зрозуміло, граф відмовився. Це було зроблено в такому тоні, що папа вважав себе ображеним. Палаючи праведним гнівом, він відлучив Рауля де Крепі від церкви, а його шлюб з Анною оголосив недійсним. Відлучення від церкви було в ту пору страшною карою. Однак для цих двох ніщо у світі не мало значення – крім них самих. Рауль не збирався розлучатися з Анною. Та й її колишнє благочестя дало чималу тріщину від  мирських спокус!

Подружжя (чи все ж  коханці?) продовжували усюди бути вдвох. Більше того! Вони постійно з’являлися і в королівському палаці, бо Анна визнала за необхідне подружити сина і коханого. Філіп І аж ніяк не був ханжею і охоче приймав Рауля. Думав він при цьому не стільки про благопристойності, скільки про благо королівства: адже де Крепі був впливовим сеньйором. Відмінно ставився до Рауля і другий син Анни, Гуго, який  згодом успадкував володіння графа у Крепі. Пізніше Гуго Великий був ватажком хрестових походів.

Зрештою, Рим змирився.

У Анни і Рауля не було дітей, зате були щастя і любов. Їх подружнє життя – воістину безхмарне – тривало дванадцять років. Перервала його раптова смерть Рауля у 1074-му. Графа звело в могилу хворе серце – виявляється, він був зовсім не такий безсердечний, як вважали його колишні коханки.

50-річна Анна прозріла нову істину: день змінюється сутінками. Сутінки щастя, сутінки життя … Життя серця для неї закінчилося. Анна повернулася до двору сина й знову підписувала разом з ним французькі державні акти. На одному з них зберігся підпис кириличним письмом: «Анна Регіна» — тобто Анна-королева. За твердженням Енциклопедії України  її підпис є найстаршим існуючим зразком староукраїнського письма.

Її впевнений підпис не раз ще зустрічається на ділових паперах французького двору поруч з «хрестами» неписьменних королівських чиновників. Останній такий підпис Анни відноситься до 1075. Мабуть, після того сутінки все ж змінилися для неї непроглядною темрявою вічності.

Щороку у вересні  у заснованому Анною монастирі у  Санлісі за 40 км від Парижа відправляється богослужіння за її душу. В цьому містечку знаходиться її могила, а також пам’ятник королеві Анні, подарований Україною у 2005 році.