Йому було лише 53 роки, і рік тому він після 153 рейсів волонтером у зону АТО вирішив йти служити за контрактом у 59-у окрему механізовану бригаду. Не міг сидіти вдома, коли там щодня гинуть хлопці… Адже ще з Майдану та початку російської агресії Валентин із друзями одним із перших у Вінниці  як волонтер возив на самий «нуль», по всій передовій  на Сході допомогу для солдатів. І нині важко знайти місце на фронті чи підрозділ, де він не був із продуктами та допомогою! Так Валентин став одним із найвідоміших волонтерів Вінниці, але ніколи не любив говорити про це… Бо за Україну боліло його Велике Серце…  10 вересня серце Валіка не витримало, і наш земляк, раптово пішов із життя у понеділок у зоні ООС…  Причиною його смерті стала гостра серцева недостатність.

– Валік, Валік, як це ти пішов раніше мене? Ти ж обіцяв повернутись із перемогою! Ми ж тебе чекали! Дитина тебе виглядала! – голосила біля труни Валентина найдорожча в його житті жінка.

Не стримували в цей момент сліз та розпачу волонтери, громадські активісти, фронтовики, ветерани АТО, друзі та колеги. Панахида за Валентином  Белінським відбулась біля пам’ятника Небесній сотні на вінницькому Майдані, а поховали його на Алеї слави кладовища «Підлісне» у Вінниці…

А вже у суботу в селі Рудниця Піщанського району прощались із 23-річним Федором Рубанським. Він навчався в Одеській області на механіка-водія. Після того пішов на війну в складі 72-ї бригади імені Чорних Запорожців. Брав участь у багатьох важких бойових зіткненнях, зокрема в Авдіївці за опорний пункт «Алмаз-2» у січні 2017 року, на Світлодарській дузі та інших місцях зони ООС. За це був нагороджений медалями від Президента України. У червні цього року отримав важке осколкове поранення і знаходився у столичному шпиталі. Та медикам не вдалось його врятувати…

– Стан воїна був вкрай важкий. Мама, дві сестри, наречена Федора, друзі, побратими, волонтери – ми не втрачали надії!.. Ми вірили в те, що наші світила-нейрохірурги його витягнуть. Але… – кажуть волонтери.

В одному із останніх своїх інтерв’ю журналістам гранатометник Федір впевнено розповідав:

– Хочу доньку чи сина, а може, навіть відразу обох. Мені є що їм розповісти. Війна навчила дивитися на світ іншими очима, цінувати те, що маєш. Тільки це важливо, тут і зараз.

У траурі нині і село Кивачівка Теплицького району. В зоні ООС помер місцевий 21-річний житель Микола Матвієнко. Причин трагедії поки не повідомляють. У бійця залишилися мати, двоє молодших сестер та братик. Відомо, що служити молодик пішов лише цієї весни, підписавши контракт із 56-ою бригадою.

Того трагічного дня до Миколи та побратимів приїхав священик з Бершадщини Ростислав Процанін. Привіз вкотре гуманітарну допомогу в Піски, спілкувався з хлопцями, жартували. Сфотографувались під сумнозвісним мостом всього за кілька годин до тієї рокової миті.

– Війна не перебирає — косить усіх, без погляду на вік… Та Микола, як й інші полеглі герої, сповнили найважливішу заповідь Любові, яка багатьом не під силу, — каже отець Ростислав. — Так склалось, що моє фото стало останнім для Миколки, але для мене на все моє життя — молитвенним спогадом про славного героя України. Сумую і водночас молюсь, бо не вимолив…

Коли верстався номер, стало відомо про смерть 52-річного ветерана АТО з Козятина Володимира Некритого. Звільнившись із лав ЗСУ, підполковник продовжував перейматись долею нашої країни, дбав про молодих бійців, своїми руками лагодив вдома техніку. Серце бійця зупинилось 14 вересня.

Вікторія Микитюк,
Роман Ковальський