Чоловік більше 32 років віддав службі в установі… Його завдання — щодня нагодувати більше тисячі в’язнів, зокрема й близько 350 «довічників». Сам Віталій жартома називає себе «директором ресторану «Узник». Тож чи правда те, що в’язнів годують краще, ніж дітей – Віталій Пирогов розповів в ексклюзивному інтерв’ю:

– Дійсно, ув’язнених годують добре. Тричі на добу. Є наказ 395 стосовно переліку продуктів, їхньої кількості та чіткої добової норми. Дев’ять норм – загальна, для господарської частини, осіб, які перебувають у слідчому ізоляторі, “довічників” і т.д. дієтичне харчування. Є наказ 394 – як мають харчуватись ув’язнені, хворі на інфекційні хвороби, туберкульоз тощо. Норм ми чітко дотримуємось! – розповів Віталій Іванович. – Каша, м’ясо тушковане, хліб, цукор, чай, рибні страви, пюре, соки, солодощі. На тиждень — три види борщів, три — супів та розсольник. Для хворих – наприклад, на сніданок – борщ зі сметаною, масло, кава, горіхи. Усі продукти закупляють централізовано… Ретельно перевіряють їхню якість! В установі ми печемо свій хліб та булочки. Цікаво, що вегетаріанців немає. Але є особи, які за релігійними переконаннями не вживають свинину. Тож у їхнє меню ми вносимо ці відмінності.

– Страшним символом радянської тюремної системи стала «баланда» — суп-вода чи тонюсінька скибка хліба… А ще покарання ув’язнених позбавленням їжі!

– Часи «рідкої баланди» чи «пайки» давно минули. Я особисто перевіряю кожну страву, дотримання умов та правил приготування. І обов’язково їм разом із підопічними. Страви кожного разу перевіряють наші медики та офіцери. Стосовно того, що «зеків харчують краще за дітей»… Я розумію це… Але це ж не концтабір. В основі має бути гуманне ставлення до ув’язнених. Раніше дійсно практикували покарання поступовим позбавленням їжі та й води. Я застав це. Наприклад, так карали тих, хто сидів у карцері. Зараз цього немає. Повторююсь, що у нас в жодному разі не катівня!

– Але ж і не санаторій-курорт! То засуджені не вимагають, наприклад, балики чи «ікру червону”?

– Звісно, ми не курорт. Однак не всі засуджені, підсудні це розуміють. Один чоловік, який прибув з іншої виправної колонії, заявив: «Начальнік, годують у вас добре! Краще, ніж у нас! Але я от зараз хочу суп, а чому мені приготували борщ?» Просять багато чого! Але є чіткі вимоги у харчуванні згідно з режимом установи! І вони мусять його дотримуватись. Хоча дійсно багато хто з контингенту, які прибули з інших колоній, кажуть, що у нас харчування на порядок краще… Дехто на волі так не їв…

Надзвичайних подій, пов’язаних із харчуванням, отруєнь, відколи я тут, слава Богу, не було. Моя робота важка, часто невдячна. Бо я на роботі з 7.30, а додому йду після 19-ї… Буває, у суботу-неділю працюю. Але хтось має робити і таку роботу!

– Скільки помічників у Вас? Які тонкощі роботи вінницької тюремної «пекельної кухні»?

– Зараз у мене 13 підопічних. В основному, ті, хто має неважкі статті. Троє кухарів, двоє пекарів, решта ті, хто роздає їжу по камерах. Це дуже мало. Треба ще, як мінімум, десять осіб. Я особисто сам відбираю підопічних. Є ті, в кого освіта — два класи. Комусь доводиться над головою стояти і казати, як малій дитині, аби руки мили з милом. Мало у кого є навички приготування їжі. Але вчаться. Хтось краще картоплю ріже, кашу варить, тісто замішує. Я тут мушу бути педагогом, адміністратором, організатором, словом — майстром на всі руки… У наших майже 200-річних стінах нині триває ремонт. Тож я ще й виконроб! І, як я казав, обов’язково їм разом зі своїми підопічними усю ту їжу, що вони приготували для решти в’язнів.

– І все ж таки за вашими підопічними потрібний дуже прискіпливий нагляд?

– Щомиті. Про техніку безпеки вже казав. А люди працюють із ножами. Пильнуєш, аби не порізали себе, не плюнули в їжу, волосся не кинули. Чи не схитрували – кинули комусь додатковий шматок, порцію за пачку цигарок. Часом до мене доходять сигнали про негідні вчинки моєї команди. Але ув’язнені один за одним слідкують, аби ніхто не накоїв дурниць. Бо наша кухня – це шлях на виправлення та на волю. За добросовісне виконання обов’язків — заохочення та навіть, з часом, декому умовно-дострокове звільнення.

– Але є такі колишні ваші підопічні, які знову потрапляють за грати?

– На жаль. Хоча я кожного прошу по-батьківськи взятись за голову. Є, що потрапляють знову. От тоді при нашій зустрічі очі відводять… Навіть плачуть. І просяться на кухню знову! Але другого шансу потрапити сюди їм вже немає. Й не буде. Бо треба було думати раніше, коли я попереджував!

Коли я прийшов працювати сюди у 1986 році, тут вже були хлопці зі статусом «Особливо небезпечний». І досі сидять. Є тут «довічники», у кого вже «стаж» 40 років за гратами!

– І, все ж таки, скільки тих колишніх засуджених, які після кухні виправились?

– На щастя, більше тих, які взялись за розум і знайшли себе у житті! Є хлопці, які працюють офіціантами, кухарями. Один вже відкрив власну пекарню, має невеликий родинний бізнес. Він завжди надає нам благодійну допомогу своєю випічкою. У мене серце радіє за них. Але краще ніколи взагалі не потрапляти за грати.

– А як Ви прийшли у світ кулінарії? І які страви найбільше любите готувати?

– Любив куховарити з дитинства. На жаль, моя мама пішла рано з життя. Тож я ставив на ноги двох менших братів. Того й кухонні турботи були на мені… В армії теж був кухарем, закінчив профільні курси… І вдома, діти часто просили, щоб я їм готував їсти, а не дружина… В молодості дуже любив готувати різноманітні вінегрети. Нині люблю готувати холодець. Це вже фірмова страва.

Фото Сергія Хіміча