Студент четвертого курсу Вінницького медичного університету Руслан Дяков, як і його одногрупники, міг би провести літо на морі, проте на місяць вирушив на передову.

– Моя родина — це я, мама та молодший братик. Бажання бути лікарем прийшло до мене ще в дитинстві. Мама вибір підтримала, вона знає, що я ніколи не роблю поспішних висновків. Знає, що коли ставлю ціль, то обов’язково її досягаю. Здав доволі гарно ЗНО та вступив на бюджетну форму навчання Вінницького медичного університету. Тут високий рівень освіти. Обрав спеціалізацію «лікувальна справа». Схиляюсь до відповідальної та водночас складної науки — хірургії. Але саме невідкладної. Бо я людина, яка хоче працювати руками і не може сидіти на місці. Крім того, нині я навчаюсь на військовій кафедрі і планую продовжити навчання у медичній військовій академії. За якою спеціальністю — не вирішив. У вільний від навчання час підробляю.

– Руслане, буває так, що хірурги та реаніматологи не можуть врятувати людину і, на жаль, мають свої кладовища. Готовий до цього?

– У першу чергу, ми маємо розуміти, що лікар — це не Бог, а медицина — це не точна наука. Навіть хай буде найкращий лікар у світі, але не всі патології лікуються. Є люди, які до 40 років ніколи не проходили обстеження і зробили флюорографію, а в них виявляють рак. Так, ми будемо робити все, щоб людина залишилась живою, але при тому раніше вона зовсім не дбала про своє здоров’я.

– Чому ти вирішив стати військовим лікарем та поїхати на війну?

– Почну з того, що у нашому університеті діє волонтерська організація «Миротворець України», засновницею якої є викладач Олена Верлан. Третій рік я займаюсь волонтерською діяльністю. Проходив практику у військовому шпиталі. Цього літа я дізнався про те, що вінницькі волонтери Андрій Сірак та Андрій Нечипорук шукають до своєї команди ПДМШ імені Миколи Пирогова добровольця– фельдшера для порятунку бійців. Я запропонував свою кандидатуру, оскільки базові знання, реанімацію та першу медичну допомогу знаю. Зі мною зустрілись, поспілкувались і взяли.

З Вінниці я був єдиний медик, моїм напарником став Олександр Клопотій із Запоріжжя. Він навчається у місцевому університеті та працює фельдшером. До бійців на передову під Мар’їнку поїхали не з пустими руками — повезли гуманітарну допомогу, медикаменти. Розташувались, познайомились з воїнами та приступили до роботи. Ситуація на тому напрямку була напруженою, бійців постійно обстрілювали. Крім того, потребували невідкладної допомоги інші воїни та цивільні. Адже в тих умовах здоров’я, на жаль, погіршується.

– Згадайте свого першого пораненого.

– Він був не лише першим, а й найважчим. Боєць з позивним Квасоля підірвався на міні. Лівої ноги під коліно не було, права – вдвоє складена. Домедичну допомогу воїну надав товариш, наклавши кровоспинний джгут. За лічені секунди приїхав я та Олександр і приступили до медичної кваліфікованої допомоги. Боєць був при свідомості, стан важкий, а він міг розмовляти, відповідати на питання. Одним словом — людина, сильна духом. Я тоді сидів над ним і думав: «Це герой». Ми привели його до стабільного стану та відвезли до найближчої лікарні для негайної операції. Їхали 25 кілометрів по досить нехороших дорогах, але то все дрібниці. Головне — боєць вижив. Йому лікарі врятували одну кінцівку і назвали наші дії як висококласних професіоналів. Я впевнений, що в нього все буде добре, він сильний духом, патріот, у нього чудова родина.

За час моєї служби було багато поранень. Двоє цивільних підірвались на розтяжці. Один зловив два осколки, в іншого посічена вся права сторона. Я щасливий, що ми всім допомогли, це результат командної роботи. А ще вдячний Андрію Сіраку та Андрію Нечипоруку, що весь цей час були поряд, вірили та підтримували. Знаєте, ці 30 днів дуже змінили моє життя. Адже можна почути сто разів, а коли побачиш — зовсім інше. Люди на мирній землі досі не розуміють, що йде війна.

– А ворогу б надали медичну допомогу?

– Я вважаю, що їм не місце на цій землі. Але якби потрібно, ворогу допомогу надав би. Адже в майбутньому його можна виміняти на українського полоненого. Допитати для того, щоб фактами довести російську агресію на Сході. Але якби постав вибір між нашим бійцем чи ворогом, то кинувся б рятувати свого.

Вінницькі волонтери вражені мужністю та професіоналізмом Руслана Дякова. Зокрема Андрій Сірак просить місцеву владу звернути увагу на студента-добровольця. Справді, він заслуговує шани. Але головне, що йому вдячні ті воїни, яким він врятував найцінніше — життя.

Віталіна Трудько