Про заробітчанські долі, важку роботу та італійську ностальгію за Україною давно можна зняти серіал! Адже на Апеннінському «чобітку» в європриймах працюють переважно жінки із Центральної та Західної України, які на своїх плечах і натруджених руках тримають економіку тисяч сімей та пересилають як спонсори мільйони євро для рідної країни…

А ще вони встигають варити борщ, любити і збирати допомогу для воїнів в АТО! І дуже виручають італійців, які за 500-700 євро не будуть працювати доглядальницею, прибиральницею чи мийницею посуду в кафе-ресторані…

Як це — бути вінничанкою в Італії? Чому заробітчан тягне додому, на Поділля? І про що пишеться журналістці «33-го каналу» Інні Червінчук у метушливому Неаполі, за 2 тисячі кілометрів від рідного дому — ми розпитали свою колегу під час короткого візиту до Вінниці, де «бабуся» Інна із рідними на свято Покрови хрестила внука Давида.

– Інно, ти спеціально готувалась до трудового «десанту» в Італію? Вчила мову? Шукала роботу наперед?

– Поїхала за кордон не від хорошого життя і мову вчила вже по ходу, так би мовити, із коліс… Знала лише «Бон жорно!» і «Грацці!» Бо часу на навчання і адаптацію в тебе просто немає. І найперша робота, яку пропонують українкам – це доглядальниця за їхніми старими людьми! Якщо пощастить – то отримаєш роботу в «компанії», де дійсно треба створювати компанію – ходиш у магазин, готуєш їсти, вигулюєш стару людину і навіть відпочиваєш із нею на морі чи за містом. Тобі дають де жити, годують, і ти отримуєш платню. Невелику, але цього вистачає, щоб жити, відкладати і сотню-другу висилати рідним у Вінницю…

– Менталітет українок та італійок сильно відрізняється?

– О!!!! Вона одразу сеньйора, королева і жінка на п’єдесталі! Їй підкоряються та буквально носять на руках місцеві чоловіки… А наші часто приїздять із кількома вищими освітами і потрапляють на заробітки рівня «нижче плінтуса», де з тобою мало хто рахується. Від такої переміни координат часто в наших земляків здають нерви, стаються зриви і психічні розлади, аж до божевілля! Дуже прикро, що у нас не цінують жінок із такими освітами! Втім, є яскраві винятки з цього правила… Зокрема колишній завуч школи із Гайсина Наталя Згодько, яка ще у 90-х виїхала до Італії на роботу заради своїх двох дітей… Вона також спершу пішла в доглядальниці, але знайшла себе в індустрії італійської моди та шиє речі в техніці валяння для крутих весіль, показів моделей та відомих ВІП-персон…

– Українки та вінничанки досі їдуть в Італію чи через сусідню Польщу потік заробітчан скоротився?

– Їдуть, хоча політика Італії щодо емігрантів досить жорстка! Там є землячки, які вже більше 5 років не можуть отримати «пермессо» — офіційний дозвіл на проживання та роботу. Тому фактично всі ми нелегали за їхніми законами… Бо безвіз дає право на 90 діб перебування! Але це вже така традиція, коли канал на Італію досі працює, вона красива, тепла і гостинна… Але не така романтична, яку ми собі її ідеалізуємо! Тим більше, коли ти їдеш в тур відпочивати у Мілан чи Венецію… Чи купаєшся в їхньому морі, а не важко працюєш з ранку до вечора…

– Як ставляться до українок італійські чоловіки?

– Вони дуже галантні! Але, чесно кажучи, «Г» кругом вистачає… Все залежить від щасливого випадку, коли твій роботодавець просто добра, щедра і щира людина… Вони дуже цінують сімейні традиції та свій шлюб. І слово жінки для чоловіка – це ЗАКОН! І якщо у них пара, не дай Бог, розлучається, то чоловік має повністю утримувати екс-дружину та дітей на рівні спільного шлюбу до кінця життя – машина, лікування, квартира… Тому шлюб вони дуже цінують і бережуть!

– У Неаполі, де ти живеш, є «біржа» заробітчан з України чи роботу нині шукають через Інтернет та «Фейсбук»?

– Як такої «біржі» давно не існує, бо в Неаполі є православна церква Андрія Первозванного, де в четвер після обіду та в неділю збираються земляки-парафіяни… І саме тут відбувається живий чат – спілкування про вакансії, роботу, допомогу хлопцям в АТО і пересилку речей чи грошей додому, до Вінниці, та по всій Україні. Чому збираємось саме в цей час? Бо це вільні від роботи години та дні, коли є трішки часу на власні питання та спілкування із діаспорою. Як наживо, так і через Інтернет, бо всі земляцькі спільноти мають свої сторінки та чати у соцмережах, і це дуже зручно. Я вже не кажу, що через «Вайбер» та «Фейсбук» щодня можна вільно спілкуватись із рідними та друзями в Україні. Це рідне слово дуже виручає в Італії!

– Вінницький борщ на батьківщині піци, в Неаполі, вариш?

– Так! Але із місцевих продуктів та без сметани… Тому в мене виходить борщ із пармезаном, який італійці додають зверху за звичкою! Вони його кругом додають… А ще я була здивована кількістю італійських кафе та магазинів з продуктами з Італії по Вінниці… Хоча, якщо чесно, то в Неаполі вже відкрились українські «смачні» крамниці, де з дому є все — від цукерок «Рошен» до легендарного вінницького сала та кропу із сіллю!

– За чим сумуєш в Італії?

– За роботою, де в найкращій газеті України — у «33-му каналі» — я писала про чудових людей, про наші традиції, народних майстрів та унікальні випадки долі. Нині «33-й канал» передають бусиками в Італію як один із найдорожчих скарбів з дому чи читають газету із сайту «33-го». За рідними смаками сумую, бо я вже багато років вегетаріанка і ніяк не могла звикнути до смаку їхніх овочів та загалом продуктів! І, звісно, найбільше — за рідними! Тому прилетіла на Покрову спеціально на хрестини внука Давида і в гості до свого сина Богдана…

І за ці кілька тижнів тут, у Вінниці, хочу побачити своїх колег, друзів, рідню. Почути рідну пісню і з’їсти пахучого домашнього хліба! Бо там у нас є своя громада, своя діаспора, але працюють в Італії переважно жінки, і всі чомусь намагаються якнайшвидше асимілюватись, підлаштуватись під місцеві традиції та звичаї… Бо для наших чоловіків там мало роботи. А сім’ї тим часом розпадаються, бо між нами тисячі кілометрів. І коли ми разом виходимо в Касерті на марш вишиванок в Італії та разом дружно співаємо «Червону руту», то серце просто виривається із грудей. Бо зовсім поряд філіппінці поприїздили в Неаполь цілими родинами, мають свій особливий «острів»-квартал, де все по-їхньому… А ми там все одно самотні, навіть із «Вайберами» та «Фейсбуками»! Тому так тягне додому, до рідного коріння… І це при тому, що я вже добре вивчила їхню мову та розмовляю майже без акценту. Адже наші мови такі милозвучні та співочі!

– Як тобі рідна Вінниця?

– О, проспект Космонавтів під вікнами редакції «33-го каналу», площа Могилка із літаком, новенький прокат велосипедів і навіть свіжа натуральна кава в кафе о 7-ій ранку мене приємно здивували… Політичні, релігійні та економічні новини з України я щоденно читаю в Інтернеті. Так само зведення із фронту та що нового у Вінниці приносить «Фейсбук»… Але побачити все на власні очі — це справді круто! Тим більше, що політ із Неаполя до Києва — це всього кілька годин у повітрі… Там було +25, а тут лише + 7 зранку і туман! Там галас, шум та 1,5-мільйонне місто-вир, а тут так спокійно і все по-домашньому… В Італію ще не хочу! Я ще не надихалась нашим повітрям і рідною мовою…

– Ти повернешся в журналістику?

– Писати дуже хочеться… Книгу, газету чи хоча б кулінарний блог «Вінничанка в Неаполі!» Розпочну повернення у «33-й канал» із статті про землячку Наталю Згодько, яка вже привезла свою італійську моду до Одеси на показ останніх моделей весільних суконь. Чи розкажу про наші україно-італійські емоції по Шевченку! Бо для мене Шевченко – це геніальний Кобзар Тарас Григорович! А для італійських чоловіків – кумир із «Мілана» та тренер Національної збірної України із футболу Андрій Шевченко… Тому, мабуть, писатиму, які ми однакові та різні в Неаполі та Вінниці в культурі, побуті та вірі! Бон джорно, Україно!