«Чорний пояс» із Вінниці та голова Федерації зендокай карате-до України Ігор Юкальчук нарешті здійснив свою мрію — здобув срібну медаль на чемпіонаті Японії із RFкарате.

До сенсаційного «золота» був всього один крок… Але в 42 роки цей фінал на токійському татамі у компанії майстрів карате з усієї Азії – це реальний успіх відомого вінницького спортсмена і тренера! І важка щоденна праця та синці…

– Як вас зустрічали в Японії?

– Місцева діаспора вітала патріотичним «Слава Україні!» та прапорами… Бо ми вже втретє приїхали на чемпіонат Японії та в певному сенсі були там вже як свої. Але Японія і Токіо весь час дивують, бо вони інші, вони дисципліновані, колективні, дружні та дуже вірять в себе і силу маленької Японії! У них просто немає безробітних, бо як ти не маєш роботи – її для тебе придумають! Лише б ти не жебракував… І є у них дві речі, які я б хотів перенести в Україну – це ПОРЯДОК і КОМАНДНІСТЬ! Бо всі процеси у японців налагоджено просто, зрозуміло і оптимально: від руху в метро — до податків та меню в кафе. Кожна дрібниця продумана і на кожне питання є зрозуміла, вичерпна та конкретна відповідь. Кожна людина на своєму місці, з певним рівнем повноважень і відповідальності, а кожна робота, незалежно від посади та звання, поважається суспільством і є невід’ємною частиною єдиного державного механізму. Всюди гармонія і порядок. Нам би так!

– Чому все-таки «срібло», а не «золото»?

– Це спорт, поєдинок, справжній бій та повний контакт. Допустив у фіналі єдину помилку — і суперник нею скористався. Тому друге місце, а не перше… Тим більше, що спортсмени все сильніші, а ми не молодшаємо. Втім, минулого року переможцем тут був мій брат Іван, і якби ми могли приїхати на цей чемпіонат всією збірною України, то дали би бій по всіх категоріях – дорослих і дитячих… А через фінанси довелось летіти всього трьом спортсменам, і на трьох у нас одна нагорода… Але яка! Про «золото» мрію! Адже мою справу продовжують сотні учнів та сини…

– До суддівства питань не було?

– Ні… У них все чітко, зрозуміло і без корупції. Приємно здивувала церемонія нагородження призерів та своєрідний фуршет по-японськи – сена рапаті. Адже в них свій ритуал перед боєм, як у наших козаків, після бою, обладунки самурая прямо на татамі, суші, саке… і все було без перекладача. І так, як 100 і 200 років тому! Бо традиції для японців – це все! І козаки із Вінниці та самураї з Токіо порозумілись і зрозуміли один одного на 100%, бо нашою мовою є карате і спорт…

– Вінниця зустрічала борщем чи шампанським?

– Борщ не замовляв, бо ми прилетіли о 6-й ранку… Але нас чекали рідні та учні із спортклубів навіть так рано, бо плакати і шампанське були готові ще після мого бою 30-го вересня. Адже у всіх є Інтернет, соцмережі, а тому вітання посипались на мене одразу після «срібного» фіналу… Їх було стільки, що я не зміг всім подякувати!

Приємно було повернутись до улюбленої тренерської роботи, до дітлахів, які лише починають свій шлях до «чорних» поясів та кубків у Японії… Синці вже зійшли, травми загоїлись, і нині думаю про нові змагання тут, в Україні, та за кордоном. Адже кожен вихід на татамі, кожен бій – твій чи твого учня — це екзамен! І кожна перемога та новий приз – це своєрідна реклама спорту, здорового способу життя і нашої України! Бо я вірю, що ми здобудемо Перемогу на війні… А також перемоги на всіх змаганнях світу!