Це речення, окрім однієї букви, винайшов унікальний, незабутній письменник Поділля, Золоте перо України Іван Степанович Волошенюк.

Час, коли Іван Степанович пропрацював у газеті «Вінниччина», називають «ерою Волошенюка». (пишеться з його рукописів).

Отже: «Якоїсь зими, по суботах, до мене в редакцію ходив, як на сповідь до батюшки, вельми цікавий чоловік – Лукаш Микитович Пугач. Мешкав у селі Яришівці Тиврівського району. Ось, що він мені повідав:

– Я з 1924 року народження і, природно, з початку війни був зачислений до команди тих молодих людей, яких держава направляла за Дніпро. Нас посадили на вози, доправили до Липовця, а там пішла чутка, що німці викинули десант, і не встигли ми ще отямитись, як наше начальство здиміло, покинувши команду напризволяще, і ми вернулись додому, тобто під окупацію. Колгоспу німці не порушили. На роботу ми ходили, як і раніше. 1-го травня 42-го року Вінницький гебіткомісар закомандував набрати з навколишніх сіл народу для праці на залізниці. Утрапили і ми на роботу до німецької фірми “Андреас Бьомель” в якій утворили команду з 30-х чоловік (для тяжкої, кажуть, роботи). Видали всім по лопаті. Справа в тому, що тяжка робота не була брехнею. Це була спецкоманда на розкопках могил за нинішнім універмагом, де лежали тисячі невинно убієнних катами з НКВД за вказівкою Сталіна. Півтора місяця день при дні водили нас до тих страшних могил за нинішнім універмагом. Зверху вони були вузькими, а донизу розширювались конусами. Прокопаєш метр – півтора – перший труп того, значить, хто прикопував побитих. Десь через метр починалась основна маса. В кожній ямі від 50 до 100 чоловік, це на кладовищі попід Пироговську лікарню. (За часів правлінь вінницькою владою колишніми 1-ми секретарями обкому Компартії Таратути і Криворучка, розвідані, але які залишились не розкопаними, більш численні могильні ями перекриті галереєю величезних металевих наземних автогоражів, лікарняним моргом, подвірним туалетом загального користування (другим по кількості), заасфальтованим подвір’ям лікарняного автопарку з естакадою і адміністративним будинком поруч. А в останні роки на місці згадуваного туалету дивним чином з допомогою «тихої сапи», як подарунок з того світу – пацієнтам лікарні, навпроти моргу скромно приютився… «Нічний клуб». Таке шикарне сусідство могли сконструювати тільки «інопланетяни», не забувши і собі побудувати «обсервацію» біля церковки за адресою: вул. Пирогова, 16А, і теж на людських кістках, замаскувавши могили (до того ще і огородженим) розлогим подвір’ям та ще із садом!

Ліве крило обкомівської «Книжки» також заграбастало частину кладовища. Численні свідки пам’ятають, як при ритті для нього котловану вивертали з землею численні останки закатованих і вивозили величезними самоскидами у невідомість.

Ну, і на фініш цієї п’єси “устроітелі” помістили пам’ятник Стуса на цих останках закатованих та ще недавно об’явили своєрідний «конкурс» на проект по «упорядкуванню площі Стуса» на всій площі кладбищенського сквера, аж попід церквицю.

(Неймовірно космічна жахлива фантазія і цинізм цих «устроітелів» не укладається в людській уяві. Свідомо попрані всі критерії культури пам’яті. Будем ще мовчати – отримаєм ще один «космодром» на погруддях постріляних подолян, скинутих у ці сталінські ями).

А біля кладбищенської церквиці – в могилах по 10 душ – в основному офіцери. У всіх без винятку руки поза спиною зв’язані кропив’яним шпагатом, у декого і ноги. Трупи пересипані вапном. Де добре – то збереглись навіть вирази облич. Здебільшого, або мученицькі, або вже байдужі.

Жінки майже всі голі. Одна яма – священики у ризах, з церковними книжками, псалтирями, печатками, одна крайня могила, на самому розі, дуже глибока, до трупів – 5 метрів. Тіла збереглися, не розклались. Дві ями – чомусь (мабуть, на циркулярці) – у всіх зрізані черепи (сторінка 86 з книги І.С. Волошенюка. «Печалі неосвячених могил», тов. «Консоль», Вінниця, 2011 – 360 с. Книгу видано за сприяння Вінницької обласної державної адміністрації та Вінницької обласної ради).

На розкопках весь час стояла санітарна машина і німецький лікар у білому халаті, без великого пальця на правій руці. Ми тримали (Пугач) вбитих – патологоанатом шкрябав пінцетом на тім’ї, виймав кулі, якісь люди фотографували. Народу було там багато і різного. Бачили ми там маму румунського короля Михая Єлену – стояв біля неї гурт фрейлін, відгонили віялами від її носа тяжкий сморід сталінщини.

Що характерно, наша команда тільки докопувалась до трупів, а возилися з ними дві бригади, по 6 чоловік в кожній, яких називали «мертв’ятниками» – «за шкідливість промислу”, на додачу до пайки їм щодня виділяли по порції солодкого джему. Вони мали завдання виймати у покійників золоті зуби, кульчики, каблучки. «Мертв’ятники» вміли дещо приховати і міняли потім на горілку і харчі. Характерно, що людей, які лежали у могилах, розстрілювали не на місці, а привозили уже постріляними. Багато відкопаних жіночих трупів були зовсім голі або тільки в одних сорочках. Згодом знайшлись свідки з колишніх технічних працівників НКВД, які стверджували, що в окремих кімнатах заарештованих жінок роздягали, глумились (ще до Гітлера) і у в підвалі офісу вбивали.

Розстрілювали жертви в основному у великому цегляному гаражі НКВД під гул моторів вантажних автомобілів. Кров тут же змивали брансбойтами в міську підземну каналізацію. Будівля НКВД, розташована по вул. Дзержинського, 10, має своє внутрішне подвір’я, на якому гараж зберігся і по цей час. (Вулиця перейменована в «Театральну»). Убивали і в інших місцях. Всім відомо, що комендатура НКВД до війни перебувала в будинку, який у 1950-х “приспособили” в школу №26. Першими учителями працевлаштували колишніх працівників тієї ж НКВД, зокрема кілька перекладачів і стенографісток і офіцерський чин на директора. Про її підвали ходило багато темних чуток. Люди, які через роки там бували, розповідали про їх стіни, поколупані кулями, і написи, зверху донизу, пальцями і кров’ю, наприклад: «Василь Г. з Зарванець – помираю…». Напроти, через Літинське шосе, окремо від «фруктового саду», на тодішній великій зарослій пустоші, комендатура мала свою територію з високою огорожею, там в’язні викопували великі ями, в які по ночах скидали постріляних «ворогів народу». Яка ж доля цих захоронень? На жаль, дуже сумна. В часи «застою» про “Вінницьку справу” місцеві власті взагалі воліли не згадувать. Більше того, саме на цьому «комендатурному», зрівняному з землею некрополі вирішено було звести «Будинок громадянських панахид» (без якого можна було і обійтись).

Свідки, природно, розповідають, що під час створення котлована екскаватор вигортав на поверхню численні людські кістки (як і в котловані «обкомівської книжки»), їх згодом вантажили з замішками землі на машини і вивозили, куди начальству було треба. Відтоді знайти місця, куди вони поділись, ніхто з «батьків міста» не схотів і, здається й не збирається. Численні листи вінничан (зокрема Ф. Мацюка) у вищі інстанції неодмінно повертались до тих же кабінетів, господарів яких Франц Михайлович і звинувачував у вандалізмі, вимагаючи покласти край знущанню з пам’яті жертв сталінізму. Щоправда, Ф. Мацюку бюрократично незворушно відповідали, що дійсно під час риття котловану були знайдені масові поховання, але не було встановлено, що це – жертви сталінських репресій. Начебто не все одно, на чиїх кістках зводиться споруда, без якої все ж таки можна було і обійтись, поки будуть з’ясовані всі обставини справи. На людських кістках! І цим – все сказано. Втім, Ф. Мацюк уже занадто набрид холоднокровним – у прямому розумінні цього слова – службовим особам, відділ комунального господарства Вінницького міськвиконкому відписався на адресу Ф.Мацюка такою «тезою»: «При ритті котловану в вісях Б-Б, А-А було знайдено рештки невідомих поховань. Працівниками комбінату комунальних підприємств ці рештки було зібрано у дерев’яний ящик і переховано між вісями 3-3 та 4-4 у вільному від конструкцій фундаменту місті, тобто на місці колишнього поховання».

Знаєте, якою датою позначено цей документ? Кінцем вересня 1988 року, тобто створено його на четвертому році перебудови. Хто повірить, що останки, як мінімум, 10 тисяч людей вмістились в одному-єдиному ящику?!

Хто повірить що у 80-х роках відповідні організації не знали, хто насправді лежить у котловані споруджуваної будівлі і навколо неї?!

Люди, що ж з нами відбувається? «Шануй матір свою і батька свого!» – цим словам кілька тисяч років!

Усі суспільства свято сповідують це кредо. А ми?

Тим більш, що у даному разі йдеться про замордованих, загиблих насильницькою смертю зраджених, і в переважній більшості не реабілітованих (…)

Будемо реалістами. Група працівників прокуратури, яка займається реабілітацією репресованих, складається лише з п’яти чоловік (не звільнених від інших службових функцій), причому вони не мають навіть друкарки, отже, всі документи відстукуються на машинці буквально одним пальцем. І на закінчення статті дозволимо собі повторити те, про що було сказано вище: просимо вважати цей матеріал офісним клопотанням «Радянської України» перед прокуратурою Української РСР про порушення кримінальної справи масових поховань громадян у Вінниці, знищених сталінізмом. «Радянська Україна» 1989, 1 липня.

Публікації з цієї газети нагадують: «1938 рік»… У Центральному парку культури і відпочинку ім. Горького виграють сонячною веселкою фонтани, весело крутиться «чортове колесо», вимахують гойдалки, відпочиває від вечірнього напруження танцмайданчик. І ніщо не нагадує про трагедію, яка розігрувалась тут! Згадує свідок подій Ф. Мацюк: “… але гойдалки скособочувались і провалювались. Чому ж після кожного дощу ремонтували скособочені гойдалки, а між ними садили колючу акацію? Тому що буквально весь парк складався з численних ям. У них тихими і безлюдними ночами співробітники місцевого НКВС крадькома скидали трупи замордованих «ворогів народу» і заривали. Це на них виростали гойдалки, павільйон «кривих дзеркал сміху»… Вся Вінниця опинилась у кістках. І їх було далеко-далеко за 10 тисяч, цих «ворогів народу». Який «парк культури» на некрополі?! Храм Пам’яті йому назва!!!

Утворилась парадоксальна ситуація: по селах створювались черги – кому і коли вирушати до «казенного дому». Знову свідчить Ф. Мацюк:

– Для нас, малюків, які, звичайно, не розуміли трагічності ситуації, це було …святом. Адже мати щотижня готувалась до арешту батька чи братів, тому пекла для них коржики, щоб не голодували в тюрмі. Коли цей тиждень минав, коржики черствішали, і мати віддавала їх нам, а сама, плачучи, бралась пекти нові…

– Свідчить читач з Гнівані І. Маньківський: “Почалось слідство. Вели його 4 слідчі. Слідчі мінялись. Вимагали, щоб я підписав все, що їм потрібно. Я відмовився. Вибили мені всі зуби. Через місяць оголосили вирок. Коли відчинили двері камери, я не міг зайти, бо не було куди. Тоді конвоїри впхнули межі плечі і ледь зачинили двері. До мене проштовхнувся старший: – «Іди, я тобі покажу місце». Пачкою сірників відміряв п’ять разів по стіні і вказав на цементну підлогу: «Оце твоє місце». Принесли баланду, а нема з чого їсти. Дали калошу, і я з неї їв півтора місяця”. (Джерело: – стор. 243 – 244., «Злочин без кари», 332 с., Є. Сверстюк, О. Скоп., 1994 р., Київ, видав. «Воскресіння», 1994р.).

«Я плачу над долею твоєю,

Вкраїно.

Як же не плакати мені?

Я син твій, а ти, моя

Ненько-Вкраїно,

Століття гниєш у труні…

… позаду ти всіх шкутильгаєш –

Пора вже доганять!

А ти і думоньки не маєш.

Народе – годі спать!»

Це патріотично-яскраві рядки з віршів вінницького поета Віктора Нарушевича. Його батько у віці 33-х років був (…вік Ісуса Христа…) у 1937 році розстріляний, як «ворог народу» у Вінниці… Сестра Віктора Галина і краєзнавець – журналіст, отаман Вінницького козацького полку ім. І. Богуна Володимир Воловодюк ще у 2012 році нагадували: «І сьогодні, через 75 років, вважати спецоб’єкт НКВД під назвою «Парк культури і відпочинку ім. Горького»… – це означає, що наша політична еліта не знає історії і знати її не хоче. А особливо тієї історії, що стосується українського народу…»

І далі сестра Віктора свідчить: «З парком культури» я давно знайома. Перше побачення з ним відбулося у 1943 році. В червні мама, взявши мене за руку, босоніж з села Івчі Літинського р-ну, де ми жили, привела мене в парк. Я тоді ще не знала, що це “парк». Мені було 11 років. Це було урочище «Каліча». І ось там, де зараз арка біла, озеро, там була стежка, і мама повела мене тією стежкою догори…і перед моїми очам відкрилась така картина: там були старі дерева, поміж ними натягнуті дроти, а на них висіли рештки одягу… Одна селянка сиділа біля того одягу, притискала до грудей свитину і дуже страшно ячала…

А потім ми підійшли вище, до однієї розкопаної могили, там зараз стоїть пам’ятник Горькому. В 11 років побачити таке!… Могила довга така… і головами один до одного лежать трупи… Були там всякі, малі, дорослі, старі… І ми пішли до бабусі, яка жила у Вінниці. І вона сказала тихенько мамі: «Ти нікому не розповідай, що там бачила, чула…Нікому не розповідай. Батько похований тут, я пізнала там мітки на його спідній одежі, що йому передала. А ти нікому ніц!…» А потім ходили інші жінки з нашого села. Їх після 1944 року арештували за те, що були свідками. Їх було 140 чи 150, тих жінок”.

Отже – свідків не хотіли, але вони все ж були…

Свідчить Віктор Мефодійович Тимчук, 1936 року народження, відомий письменник, відповідальний секретар комунального журналу «Вінницький край»: «Мені на час приходу загарбників, 4-літньому малюкові, довелось побачити першу розкопану могилу із вбитими людьми десь відразу в липні 1941 року. Ми тоді жили в бараці насіннєвого заводу, де тепер вул. Лебединського. Вул. Островського затуляв суцільний залізничний насип, за яким одразу проглядалась Вінницька буцегарня. Вона і досі там.

Якогось дня у дворі нашого бараку учинився жіночий галас, і моя мати взяла мене за руку, разом з іншими жінками гуртом подалися до залізничного насипу. Спустились ми всі на вул. Островського – і підтюпцем подалися до відкритих воріт тюрми, перед якими юрмились люди. Ми протиснулись крізь натовп, і перед моїми очима, між двома тюремними будинками, постала… довга розкопана яма. А в тій ямі лежали у різних позах, як у Страшному суді, людські тіла – чорні, наче велетенські ворони… Жінки наче втратили розум – ридали, зойкали, ячали, заломлювали руки, рвали на собі коси, молились, хрестились, дивлячись кудись у небо, і у тому стовпотворінні тітоньки голосили: «Господи! Що ж це робилося?! – Наші своїх … як скотину… – Не встигли вивезти… – Німці наступали їм на п’яти… – Не дали…» Отож, у липні 1941 року виявили першу могилу «ворогів народу», я би сказав, свіжу вінницьку могилу (Господи прости!), бо ті, які опісля розкопали в «парку культури і відпочинку ім. Горького”, у “фруктовому саду» біля 26-ї школи, на громадському цвинтарі, за церквою попід Пироговську лікарню і “обкомівську книжку», – давніші… 1937-8 років…

Пройшли роки…Позиція Вінницької міськради, дуже м’яко кажучи, у її відповідних тезах – двоїста, і вона чітко була висловлена колишньою чиновницею пані Вергелес в інформації для облдержадміністрації ще 9.08.2000 року: «Сьогодні на території парку площею понад 30 га розташовано цілий ряд соціально-культурних заходів та споруд, що забезпечують відпочинок населення…, парк культури та відпочинку є одним з найкращих парків України і центральним місцем для масового дозвілля і відпочинку в м. Вінниці. Тому будь-яка причетність ділянок у межах ЦПКіВ до трагедії кінця 1930-х років не змінює його значення для міста саме як парку культури та відпочинку…» І стосовно перепрофілювання парку: «повідомляємо, що така позиція не має об’єктивних історичних та культурних підстав»?! Яке право один холоднокровний чиновник так може трактувати Вінницьку трагедію!

Ігнорується навіть припис від 21.07.2000р. заступника Генерального прокурора України С.М. Винокурова прокуророві Вінницької області Ю.Є. Бондарю: «Направляю для розгляду звернення голови Комітету з питань культури та духовності Танюка Л.С. щодо порушення кримінальної справи за фактом таємних поховань на території ЦПКІВ ім. Горького у м. Вінниці. Про наслідки розгляду прошу повідомити голові Комітету з питань культури і духовності Танюку Л.С. у встановлений законом строк».

Ще 17.07.2000р. до Прем’єр-міністра України В. Ющенка звертався Лесь Танюк з листом про Він. ЦПКіВ ім. Горького, в якому зокрема вказується: “… тепер тут, на місці катувань, розстрілів і могил звучить весела музика, діє дискотека – молодь танцює фактично на останках своїх родичів. І в цьому немає вини молодих людей. Це вина нашого покоління, яке досі не дало належної оцінки беззаконням, які творилися від імені держави, і не спромоглося віддати належної шани пам’яті загиблим співвітчизникам. На жаль, всі звернення до міської влади результатів не дали… люди змушені просити (!) прийняти рішення про перетворення ВЦПКіВ ім. Горького на Парк пам’яті та скорботи з меморіальним і природоохоронним статусом.

Для облаштування міського відпочинку без проблем можна знайти інше місце».

А ось нові повідомлення про часи сталінських злодіянь по «Вінницькій справі» 1930 років.

У 1950 -х роках футбольним полем для школярів Вінницької міської середньої школи №26 слугувала пустош – напроти, через Літинське шосе (Хмельницьке).

На захід від неї починалась вулиця з давньою романтичною назвою Підлісна, яка, дивним чином, від чергової хвилі кволої «декомунізації” перетворилась у контроверсійну назву – «Анастасія Ведмідь» – надто недоречна «ведмежа послуга», для топографічної історії міста… А назва «Підлісна» опинилась на стінах будинків одного із глухих провулків на засланні в цьому ж районі…

Мучились ми з ремонтом «стадіону» постійно, добре знали, через що… Справа в тому, що після кожного дощу гніздами, то тут, то там, просідала земля, а з неї визирали людські кості і пробиті кулями і проламані, мабуть, якоюсь булавою, черепи. Ми вже не дивувались, але дуже сумували від цього жаху… По лісових галявинах нарізали трав’яний дерен і транспортували в ці провалля.

Позначками воріт використовували камені або дерев’яні кілки, на яких частенько травмувались. Потім, коли дорослі погані пацани замінили ці штанги на напівзакопані черепи, ми по дитячій дурості позвикали, але далеко не всі. Згодом по ночах ці штанги почали зникати… Якогось разу на місці «святотатства» застукали студентів Вінницького медінституту. Вони заволали, що їм черепи і кістки потрібні “як пособія” при вивченні по програмі «Анатомії скелета людини» – в додаток до «Атласу» доктора медицини професора Синельникова … Виявилось надалі, що майбутні деякі лікарі відбілювали їх у розчині хлорного вапна, і цей «промисел» почав набирати характер брендово-сувенірного, причому, вони з цього мали фінансовий зиск… Особливо цінувались черепи з найбільшою кількістю кульових отворів і проломів. Вони цінувались як ексклюзив… Місцева влада з переляку на початку 1960-х на нашому спортивному полі побудувала куполоподібну будівлю «Громадських панахид», потім ця назва переформатувалась у назву «Церква», а згодом до неї приєднали «Меморіал». Але ж з самого початку цієї чергової п’єси будівельники зі всією серйозністю розповідали докучливим місцевим вуличним мешканцям: «Будуєм міський крематорій»? Ось таке, це вже зовсім щось страшне… і дуже схоже на зчетверений кульбіт…

За кілька років до будівництва цього розлогого «куполу» почались перші цивільні захоронення під загальною назвою «Центральне Хмельницьке кладовище». «Футбольне поле» у «фруктовому саду», що поряд, – це вже окрема історія… але цілком подібна!

Краєзнавці-пошуковці, випускники 1950-х років Вінницької середньої школи №26, що по Літинському (Хм.) шосе.
25 жовтня 2018 р.