Цей добротний будинок у Вінниці біля Південного Бугу видно здалеку. Бо тут жив відомий вінницький бізнесмен, з етичних міркувань назвемо його Володимиром. Мав він не один автомобіль і власного шофера. Успішний бізнес. Його вони вели удвох із сином.
До часу, коли в сина наступали напади епілепсії. Батько тоді мучився від душевного болю через безпорадність, неможливість якось допомогти. Син бився в судомах від страшного болю. І так – роки. Десятиріччя. І хвороба щоразу прогресувала. Муки ставали все нестерпнішими. Напади заживо з’їдали мозок. Перспектива – страшна… Зрештою, напевно, саме через це залишила їх рідна мати Валерія (назвемо так). Офіційний привід – на заробітки чи кудись там іще. Та так і не повернулась…
З того часу з сином була єдина рідна людина — батько. А ще шофер, який 10 років тому таксував і був викликаний в есктреному порядку Володимиром, щоб везти сина до лікарні.
Ось це все і побачив таксист вочевидь. А Володимир, виливши «по-мужськи» душу, запропонував йому стати особистим водієм.
З того часу Сергій і став працювати у Володимира. Ось так команда із трьох чоловіків була разом більше 10 років. Бо гордий Володимир не любив розповсюджуватись про біду… Він мав все – фірму, добротний дім, басейн, статки, у гаражі стояло дві машини. Все охороняв вірний вовкодав… Але здоров’я за це, як відомо, не купується… Його теж з’їдала важка хвороба.
Був небагатослівним із шофером Сергієм господар дому і в той день:
– Завтра приїдеш і сам зайдеш у дім, гараж, знайдеш записку, де я все поясню, як треба діяти… — сказав на прощання Володимир. Сергію й на думку не спадало, що бачить шефа востаннє. Думав — їде у відрядження чи на лікування сина везе…
Тому насторожився, лише побачивши вигнані із гаража два автомобілі. На подвір’ї і в хаті панувала мертва тиша. Далі в гаражі він побачив повішеним сина. У хаті — батька. На подвір’ї — собаку, якого перед цим умертвили господарі. Зрозуміло, що від побаченого був шокований.
Хто так посмів вчинити? Може, зухвале пограбування із катуваннями жертв? Може, така страшна помста конкурентів? Але пачка грошей на столі і поряд передсмертна записка пояснювали все. Солідарно і добровільно піти із життя разом батько і син вирішили добровільно. Батько передбачив все – і далі розпорядження вже давав у передсмертній записці. Біля неї, як виявилось, лежали кошти на їхні похорони.
«Не судіть нас. Більше витримувати муки сина і свою безпомічність перед хворобою ми не могли. Я не міг відпустити ось так на той світ найдорожчого мого синочка. А справлятись більше із все частішими нападами епілепсії і неймовірним болем він не міг. Тому й вирішив покінчити із життям. А я йду разом із ним».
Далі батько просив Сергія виконати всі розпорядження – кому що віддати та як розпорядитись майном. Де і як їх похоронити… Похоронна процесія була небагаточисленною. Але скільки у цій трагедії болю, відчаю і безвиході – читайте між стрічок, так, як відчуєте серцем.
Тетяна Квасюк
