Про 55-річний ювілей «спеціальної» школи в Козятині розказав її директор, який в ці дні також святкує 30-ту річницю роботи на посаді директора інтернату. Погодьтесь, що для освіти Вінниччини це рекорд!

А про тисячі випускників, атошний мундир сина та мільйонні емоції директора Зіновій Москалевський розповів перед урочистим офіціозом, на який з’їхались гості та друзі з усієї України.

— Як це — 30 років бути керівником такої «особливої» школи? Не набридло?

– У далекому 1988-му я не уявляв, які виклики на мене чекають! І що це буде фактично цілодобова робота, бо після команди «відбій» у гуртожитку інтернату життя тільки починається і спати тобі ніхто не дасть, – каже Зіновій Петрович. – У Козятин я, львів’янин за походженням і менталітетом, приїхав слідом за дружиною, бо вона із місцевих і отримала сюди направлення після інституту. Як тоді казали — «Час обрав нас!» Специфіка не лякала, а більше дивувала… Бо тоді в інтернатних класах було багато, дуже багато дітей! Це нині у нас живуть і навчаються до 25 учнів, більшість із яких вже у випускних класах! Звісно, це діти із особливих і складних сімей, де батьків немає чи їх позбавили батьківських прав. Ментально це вже дорослі люди із своїми характерами, звичками та сильними сторонами… Бо в житті їм всього доводиться досягати самотужки, а ми допомагаємо як педагоги та старші товариші. Добре, що нині політика держави спрямована на те, щоб такі діти виховувались і жили в нових родинах, а не інтернатах. Тому ось цей весь корпус нині став садочком, музеєм і навчальними кімнатами там, де раніше були житлові кімнати для інтернатівців.

– Були моменти, коли хотілось все кинути і піти з цієї роботи?

– Якщо чесно, так! Були! Особливо в перший рік в інтернаті… Я не буду про них говорити сьогодні, під час святкування 55-річчя нашої школи-інтернату-гімназії імені Героя Союзу В. М. Підгорбунського… Але це було!

– Скільки через вас пройшло випускників? Є «зіркові»? І ті, хто, може, не виправдав сподівань, потрапив до тюрми?

– Я їх не рахував, але це тисячі! Бо тільки нині в нашій школі більше 600 учнів… Є серед випускників відомі артисти, академіки, працівники керівного складу Нацполіції, СБУ, прокуратури… Прізвищ називати не буду, щоб нікого не забути, бо всі їхні портрети на стенді першого поверху школи. Завжди приємно, коли дорослі «діти» приходять у рідну школу та згадують наші спільні роки за партою… Це дуже зворушливі хвилини!

Ті, хто розчарував, також є. Бо це життя, а не кіно… І в ньому трапляються різні ситуації. Коли таке відбувається із твоїм учнем, ти, перш за все, виносиш урок для себе! Значить, обставини були сильніші за знання і досвід, які дитина здобула у нас в інтернаті. Це завжди боляче вдаряє по серцю…

– Є різниця у вихованні своїх рідних і «шкільних» дітей?

– Різниці немає… Є різниця у їхньому ставленні до тебе. Коли син йшов вчитись на військового. ми із дружиною були не проти, бо тоді ніхто не думав про війну. Нині він ветеран АТО, і його мундир зберігається в Музеї слави нашої школи. Звісно, я ним пишаюсь! Але коли він був на передовій, то було досить лячно за нього і за всіх хлопців у окопах. На жаль, війна триває, і в нашому музеї портретів загиблих героїв-земляків із Козятинщини все більше. Це страшно!

– За 30 років директором інтернату вдалось «розбагатіти»?

– Так, я дуже розбагатів на дітей, на їхні посмішки і щасливі долі! Бо нині стільки бажаючих у Козятині вчитись саме у нас, що бракує класів. І якби можна було описати словами кожен рік роботи тут, що це б вийшла ціла енциклопедія характерів!

Знаєте, ще кілька випусків — і в нашій школі не буде «інтернату»… Бо всі діти будуть у родинах, при батьках – своїх чи прийомних! І для мене як для батька і вчителя це, мабуть, найкращий фінальний результат роботи за 30 років тут!